Читати книгу - "Шизґара"

лавочці й став розмірковувати про відносність швидкоплинності часу. Коли на когось чекаєш, він тягнеться неквапливо й повільно, як от тепер; гірше — спроквола, геть по-черепашому він проходить, скажімо, під час уроку, коли йде опитування та конче потрібно, щоб сьогодні тебе не спитали… А двадцять хвилин великої перерви пролітають за мить…

Він раптом відчув, що на нього хтось дивиться; покрутив головою — нікого, пусто, мов у Сахарі. Взагалі-то в цьому дворі жило чимало люду зі старої Олексієвої школи: Сашко Рибак, Наталка Швець, Емма Рожнятовська, Васько Співаченко на прізвисько Василіса… Цей останній мав, до речі, неймовірну чуйку й ніколи не попадався під час шкільних облав на курців. Якщо він, грошима сім'єю не балуваний, викинув не те що не добиту до жалюгідного беника, а ледь докурену до половини цигарку й пішов геть з чоловічої вбиральні — будь певний: за кілька хвилин двері потужним стусаном розчахне завуч Євгеша (в миру? — Євгенія Володимирівна) й заволає гучним потужним пронизливим сопрано: «Курці, виходь!», — і хто тобі лікар тоді, що ти не злиняв слідом за передбачливим Василісою? От руб за сто: якби тій Євгеші відпустила доля музичного слуху хоч би вполовину від того, скільки подарувала голосу, — гриміти би оваціям на її честь не те що в «Большому», а й у Ла Скала чи у Ґранд-Опера. Та нехай їй біс: не ловитиме вона більше Олексія, закінчилася її влада над ним …

Сірники фабрики «Гомельдрев» по черзі ламалися, шипіли й, пустивши димок, згасали, а то губили свої сірчані голівки від першого ж контакту з коробкою. Якість їхня давно стала приводом для анекдотів, інших до магазинів останніми роками не завозили, а запальнички в простих смертних майже не траплялися, хіба що в причетних до закордону моряків та дипломатів, бо бензинові вийшли з моди, здавалося, остаточно, а газових пристойних в країні не було, якщо не зважати на вітчизняний «Вогник», котрий чомусь дуже швидко ламався…

Нарешті він упіймав пелюстку пломеню і з насолодою втягнув у себе ароматний дим. От недаремно чутка йшла, що «люді прілічниє курят «Столічниє» — це тобі не термоядерний Щербанюковий «вічний кашель» та й не Сявині «лучше «Вінстона» і «КІМ-а»…

Враження, що за ним спостерігають, умить зникло. Він зиркнув на годинника: бляха-муха, пройшло тільки вісім хвилин з призначеного терміну. Раптом з Оленчиного під'їзду лінивою ходою випливла гарна білявка Свєтка Закринична. Отакої, він і забув, що вона теж тут живе, а колись давно, десь рік чи півтора тому, ще в старій школі, звертав на неї увагу, навіть спробував ненав'язливо підбити клинці, але вона досить прямолінійно роз'яснила: ти, може, хлопець і непоганий, але до кола моїх уподобань не потрапляєш. Він прокоментував її рішення просто, імітуючи знаний акцент відомого футбольного коментатора Коте Махарадзе:

— «На нет і суда нет», — сказав кавказький суд, — і легко відступився, бо ніяк особливо не виокремлював її з чималої кількості гарних дівчат, що на перервах курсували шкільними коридорами. Нічого й віддалено схожого на те, що було затеплилося до Ірини, чи віднедавна зажевріло до Лени, в душі тоді й близько не відчувалося. Здоровий статевий потяг, от що то було, а вибірковість його ставлення до неї полягала в тому, що Закринична була таки далеко не з останніх представниць своєї статі. Їй достатньо було дати будь-який знак: не відповідати на загравання, чи що, і він би сам збагнув: не клює — змотуй вудки, так ні, влаштувала виховну бесіду на предмет з'ясування стосунків з сентенціями штибу: «краще одразу розставити крапки на і», «якщо одній людині подобається інша, то це ще не означає, що то навзаєм» та «не слід плекати надію там, де її нема»… Хто її знає, може, видавалася вона собі такою неземною красунею, що не хлопцеві з паралельного класу на неї зазіхати, а як мінімум — космонавтові чи центрфорвардові київського «Динамо»… Мусив вдати з себе коментатора… Хай там як, він розцінив цей її вчинок як неадекватний і такий, що певною мірою підтверджує відгуки про неї хлопців з її класу — «пиZдувата». Цим епітетом, на відміну від рішуче не схильних до цілування-зажимання «диких», юнаки нагороджували примхливих дівчат з непередбачуваною поведінкою; гіршими були тільки «пиZдуваті на всю голову», але таким рідкісним талантом були обдаровані дійсно одиниці. З тих пір Олекса вважав, що Свєтка хоч і не остаточно така, як кажуть її однокласники, але названа ознака в її характері представлена помітно. Відтоді вони жодного разу не спілкувалися, віталися при зустрічі, от і все.

…За кілька місяців, що Олексій не бачив Закриничної, вона стала ще кращою: перехват потоншав, ноги з просто рівних стали точеними, груди випиналися більш рельєфно… Шкіра її сяяла нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір й було забрано на потилиці в зачіску «дуля», скріплену шпильками-невидимками. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Вона якось незбагненно подорослішала й уже виглядала не юнкою — цілком сформованою дуже молодою жінкою. Так вона ж і була на рік старшою за своїх однокласників — чомусь згадалося йому. Виходить, що, хоча вони й училися колись на одній паралелі, Свєтка на рік старша і за нього…

Вона навіть не роззиралася на всі боки, не вдавала, що от випадково помітила Олексія, а цілеспрямовано простувала до лавочки під старою вишнею.

— Прив-і-і-і-іт, — томно й вкрадливо муркотнула й з природною невимушеною пластикою пантери з відомого мультику про Мауглі підсіла до парубка. — Як справи?

За всіма канонами він мав відповісти: «Справи в прокурора», — хлопцеві, так точно; дівчині, обізнаній зі звичаями вуличної етики — також; але Свєтка, по-перше, була напівдомашньою, по-друге, «пи…» хм… ну, добре, з деякими забаганками, і могла або попросту не знати тонкощів мовного політесу, або й свідомо їх іґнорувати, тому Льошка відповів у тон:

— Справляємось…

Він зробив повну смачну затяжку, згадав раптом, що вона завжди кривилася на курців і взагалі була з числа гонительок паління, демонстративно випустив дим просто в небо й спитав, задля годиться, аби не мовчати:

— На морях була?

— А що, помітно? — кокетливо зиркнула Закринична. Краще би їй було не робити цього: раніше вона завжди нагадувала йому Брітт Екланд,[49] довго зблизька Олексій бачив її лише раз під час тієї пам'ятної розмови, а це був геть не такий випадок, щоб розглядати деталі. Так от, у шведки, — Льошка знав точно, бо помітив на величезному яскравому кольоровому плакаті, що висів у кімнаті в Миколи Можайського, — були ніжно-голубі, майже бірюзові очі,