Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

Як я вже згадував, наш будинок дуже старий. Минулого тижня, в четвер увечері, я вирішив після вечері випити філіжанку міцної кави і, як наслідок, усю ніч не міг заснути. Я ворочався до другої години ранку, а потім, зрозумівши, що заснути все одно не вдасться, встав, засвітив свічку й вирішив взятися за один роман, читання якого давно відкладав. Але книжка залишилась у більярдній, тому я накинув халат і вийшов із спальні.

Щоб потрапити до більярдної, треба спуститися сходами та перетнути коридор, який веде до бібліотеки й кімнати, де зберігаються мисливські рушниці. Уявіть мій подив, коли я, вийшовши в коридор, помітив світло за прочиненими дверима бібліотеки. Звісно, попервах я подумав про грабіжників. У нас у Герлстоуні на стінах розвішано чимало старовинної зброї. Я зняв зі стіни бойову сокиру, поставив на підлогу свічку, безшумно підкрався до дверей бібліотеки й зазирнув усередину.

У бібліотеці перебував дворецький Брантон. Він сидів у кріслі з якимсь папером, що нагадував карту, на колінах, у глибокій задумі. Мене це так здивувало, що якийсь час я просто мовчки дивився на нього. У тьмяному світлі тонкої свічки, приліпленої до краю столу, я побачив, що він повністю вдягнений. Несподівано дворецький встав, підійшов до бюрка біля стіни й висунув одну з шухляд. Знайшовши там якийсь папір, він повернувся з ним на колишнє місце й узявся його вивчати. Мене так обурив самовпевнений спокій, із яким він вивчав наші сімейні архіви, що я не витримав і ступив через поріг. Дворецький здригнувся. Побачивши, що я стою коло дверей, він зіскочив і сунув за пазуху схожий на карту аркуш паперу, який роздивлявся доти. Обличчя його зробилося білим як крейда.

— Ось, значить, — сказав я, — як ви користуєтеся наданою вам довірою. Від завтра, Брантоне, вас звільнено.

З виглядом людини, чиє життя розбито, дворецький поклонився й мовчки прошмигнув повз мене в коридор. На столі все ще горіла свічка, і я вирішив поглянути, що за папір узяв Брантон з бюрка. І з подивом з’ясував, що це не щось важливе, а всього лишень опис ритуалу, який називається „Обряд дому Масгрейвів“. Це старовинна сімейна традиція, що зберігається протягом віків. Кожен Масгрейв, досягнувши повноліття, мусить відбути цю церемонію, що складалась із запитань і відповідей. Не думаю, щоб це було цікаво комусь, окрім істориків.

Ідучи, Брантон залишив на столі ключ, яким відмикав бюрко. Я зачинив стулки й повернувся, збираючись і собі йти, але з подивом знову побачив дворецького. Брантон стояв біля дверей.

— Містере Масгрейв, сер, — благав він хрипким від хвилювання голосом. — Я завжди пишався місцем, яке посідав. Безчестя вб’є мене. Якщо ви доведете мене до відчаю, моя смерть буде на вашій совісті... Якщо після того, що трапилося, ви не можете залишати мене в домі, дозвольте мені бодай зберегти гідність. Дайте мені місяць, щоб я міг удати, ніби звільняюся за власною волею. Я б не став благати про це, але мені соромно перед людьми, які мене знають.

— Ви не заслуговуєте на поблажливість, Брантоне, — відповів я. — Вчинок ваш просто огидний. Тільки тому, що ви так довго жили з нами під одним дахом, я не виганятиму вас із ганьбою. Маєте тиждень, і кажіть своїм знайомим що хочете.

— Усього тиждень, сер?! — у розпачі закричав він. — Дайте хоч два!

— Тиждень, — суворо повторив я. — І вважайте, що легко відбулися.

Дворецький, зовсім розчавлений, низько опустивши голову, пішов геть. Я загасив свічку та повернувся до спальні.

Наступні два дні Брантон ретельно виконував свої обов’язки. Я нікому нічого не розповідав, і мені навіть стало цікаво, як він пояснить своє несподіване звільнення. Проте на ранок третього дня він не з’явився до мене за вказівками. Виходячи з їдальні, я зіткнувся з Рейчел Гоуллс, покоївкою. Вона тільки нещодавно одужала від лихоманки й виглядала блідою та знесиленою.

— Вам іще не варто ставати до роботи, — сказав я їй. — Конче слід набратися сили, Рейчел.

Вона глянула на мене так дивно, що у мене виникла підозра, що хвороба все ж зачепила її мозок.

— У мене досить сили, містере Масгрейв, — промовила дівчина.

— Це може сказати лише лікар, — заперечив я. — А поки що я звільняю вас від роботи. Коли спуститеся вниз, перекажіть, що я хочу бачити Брантона.

— Дворецького немає, — сказала вона.

— Що значить немає?

— Просто немає. Ніхто його не бачив! Ніхто! Його немає!

Рейчел притулилась до стіни й істерично зареготала. Наляканий цим раптовим нападом, я подзвонив униз, щоб покликати кого-небудь на допомогу. Коли дівчину відводили, вона то сміялася, то плакала. Я розпитав інших слуг про Брантона та з’ясував, що він ніби крізь землю пішов. Відтоді як увечері він повернувся до своєї кімнати, дворецького ніхто не бачив. Ліжко його зосталося незайманим. Увесь його одяг, годинник і навіть гроші залишились у його кімнаті. Бракувало тільки чорного костюма й домашніх черевиків. Куди міг Брантон вирушити серед ночі й що з ним трапилося?

Ми обшукали увесь будинок, від підвалу до горища — Брантона ніде не було. Будинок наш місцями нагадує лабіринт, особливо його старе нежитлове крило, але ми обдивились кожну шпарку і не знайшли жодного сліду. Здавалося просто неймовірним, що він міг піти з дому, який залишався замкнутим ізсередини. Я звернувся в поліцію, та вони не змогли мені допомогти. Напередодні пройшов дощ, ми оглянули землю та всі дороги навколо будинку — даремно!

Ось якими були справи, коли від цієї загадки нас відволік іще один випадок. Протягом двох днів напад хвороби не відпускав Рейчел Гоуллс. Вона то марила, то кидалась і страшно кричала, до неї навіть довелося приставити доглядальницю. Увечері третього дня після зникнення Брантона доглядальниця, побачивши, що її пацієнтка заснула, вирішила задрімати в кріслі. Прокинувшись під ранок, вона побачила, що ліжко порожнє, а вікно кімнати розчинене. Мене відразу ж розбудили, і я з двома лакеями вирушив на пошуки дівчини. Прямо під вікном на землі було чітко видно її сліди. Вони вели до ставка й обривалися поруч із доріжкою з гравію, що йде до воріт. Ставок у нас глибокий,