Читати книгу - "Меч і хрест"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Головною ознакою відьми, – з пафосом прочитала вона, – є хвіст!
– Що-що?
– Невеликий тілесний відросток ззаду.
– А-а… – Чуб мимоволі поторкала себе нижче спини.
І раптом, стрепенувшись, почала знервовано обмацувати свої сідниці.
– Марійко, будь другом, подивися! – безтямно заволала вона. – Що в мене там у трусах теліпається? Лишенько, тільки не це! Хвоста я вже не переживу…
Просвітниця невідкладно підповзла до неї і, конфузливо відтягнувши трохи донизу труси Дарини, старанно оглянула рожеву, округлу і послужливо випнуту сідницю.
– Це прищик, – із полегшенням сказала вона, почервонівши, як херсонський помідор, од цієї незвичної інтимної процедури. – Простудний, напевно. Ми ж на землі спали.
* * *Одлипнувши від замкової щілини, Марійчина мати гордовито попрямувала по коридору, ні секунди не сумніваючись у тому, що вона і не думала підглядати – просто проходила мимо й інстинктивно відреагувала на підозріло гучний крик.
Улетівши до кухні, Ганна Миколаївна збуджено затопталася на місці. Чоловік повернувся з виклику о п’ятій ранку і був утомлений і похмурий. Він прокинувся десять хвилин тому, хрипко запитав: «Марійка вдома?», «Де була?», «З одногрупниками?» і, отримавши у відповідь: «Так», «Каже, на вечірці», «Ні», присік її подальші натякання про надіту на парі піжаму і безвісти зниклий велосипед нервовим: «Та помовч ти, Христа ради!» І тепер похмуро й мовчки дивився на екран чорно-білого телевізора, чекаючи випуску новин і байдуже сьорбаючи свою каву з персональної філіжанки з написом «Володя». Ковтав і знову напружено зціплював зуби, неначе у роті в нього лежала якась в’язка важка злість, яку він ніяк не міг запити.
Мати знала: в такому настрої його краще не чіпати. Але…
– Ні, ти мусиш мене послухати! – несподівано заторохтіла вона, з ходу компенсуючи собі десять хвилин принизливого терпіння. – Вона твоя дочка! А ти знаєш, кого вона в будинок привела? Повії шмат! Патли, як у папуаски! Сережка в носі! А замість майки – ліфчик! І ще каже мені: «Я – співачка!» – верескливо-відразливо передражнила вона Дарину Чуб. – А Марійка з нею заявилася така, що не впізнати. Уся в кучерях і одягнена біс його зна в що. А на вечірці тій самі дівчата були! Я відразу не допетрала… А виявляється, он воно що! – Мати знизила голос до панічного шепоту: – Марійка наша – лесбіянка! Ти чуєш, батьку? Ось чого в неї мужиків не було. А як зняли вінець безшлюбності, відразу й поперло. Господи, що ж це робиться, га? Може, назад його надіти?
– Іди геть від мене, Ганно, – відмахнувся Володимир Сергійович. – Що ти верзеш? Слухати гидко.
– Я знаю, що кажу! – ображено верескнула мати. – Ти знаєш, чим вони там, в її кімнаті, займаються? Одна одній під спідниці у труси заглядають!
– Знову шпигувала! – розсердився Сергійович. – Та відстань ти, нарешті, від дівки! Усе життя її мордуєш. Школу з медаллю закінчила, в аспірантуру йде, – а тобі все не так.
– Звичайно, – скипіла мама. – Вона твоя улюбленка! А ти спитай у неї краще, куди вона велосипед поділа? Мабуть, ця шльондра її й намовила речі з будинку виносити.
– Та замовкнеш ти нарешті чи ні? – Батько голосно ляснув долонею по столу і загрозливо підвівся на повний зріст. – Веди її сюди! Я сам із нею поговорю! Все одно потрібно…
Він не закінчив пропозиції. І Ганна Миколаївна вимогливо подивилася на нього, намагаючись визначити, який саме з її аргументів таки справив на нього потрібну дію.
– Ти ж тільки не дуже, – невпевнено сказала про всяк випадок вона. – Ременем не треба.
Володимир Сергійович стражденно скривився.
Старший син Дмитро і насправді діставав од нього іноді на горіхи, але Марійку він за все своє життя не торкнув і пальцем. Добра, слухняна, старанна дитина – таку тільки до рани прикладати.
– Залиш нас, – категорично гаркнув він, коли за кілька хвилин дружина привела до нього розгублену дочку. Та перелякано моргала: хоч яким коротким був їхній хрущовський коридор, по дорозі сюди мати встигла застрахати її батьківським гнівом.
– Послухай, – зробивши дружині застережний жест рукою, батько взяв Марійку за сутуле передпліччя і повів на балкон – далі від усюдисущих материнських вух. – Ти, Мурзику, на матір не сильно реагуй. Знаєш, яка вона в нас: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Сама придумає – сама злякається. А ти вже доросла, тобі треба і погуляти, і повеселитись. Я в молодості сам раз на суперечку з мосту на Труханів острів стрибнув. Уявляєш? – Володимир Сергійович говорив про це швидко і зібгано, як про щось неважливе і несерйозне. І раптом спитав: – А скажи мені, Мурзику, ти з іншими студентами дружиш?
– Ні, – негативно похитала головою дочка, дивуючись такому дитячому запитанню.
– Зовсім?
– Ні, ні з ким не дружу, – підтвердила вона.
– А ці дівчатка, з якими ти вчора, вони хто?
– Дарина – співачка, в нічному клубі співає. А друга… – Марійка пригадала Даринину характеристику гарної чорнявки. – Вона бізнесом займається. І не зовсім дівчинка – їй уже років тридцять, напевно.
– Ну що ж, хороша компанія, – схвалив тато, і в його висновку почулося незрозуміле полегшення. Він посміхнувся невдало і непереконливо й заговорив знову, і стало видно, що тепер слова даються йому дуже важко: – А ти ніколи не чула, доцю, щоб у вас у групі або в інституті хтось говорив про дігерів? Ну, про тих, які по підземних печерах лазять?
– Ні, ніколи, – марно спробувала пригадати та.
– А Маргариту Боєць ти знаєш?
– Звичайно, вона ж зі мною в одній групі навчається. А хіба Рита по печерах? – Виходячи з того, що Марійка знала про красуню Риту, ту цікавили тільки гострокутні повороти моди, багаті прихильники та нічні клуби. Уявити собі, як Маргарита Боєць у своїх кокетливих, прикрашених манірними малиновими смужками босоніжках спускається в якусь загиджену київську печеру, Марійка не могла. – Та навряд, – недовірливо струсонула вона набутими кучерями.
– А ти з нею близько була знайома, Мурзику?
Батько пронизливо подивився на дочку, неначе не вірив їй чи не наважувався сказати щось важливе, не розраховане на дітей старшого студентського віку.
– Ні, ми навіть жодного разу не розмовляли, – соромливо зізналася Марійка. – А що?
– Гаразд, Мурзику, ти все одно дізнаєшся, – безрадісно зітхнув тато. – Сьогодні вночі ми знайшли твою одногрупницю в Кирилівській церкві. Мертвою. І сумку її зі студентським квитком знайшли, по ньому і впізнали.
– Як? – вирвалось у Ковальової. – Риту?
– Убили її, – похмуро сказав батько. – Ці самі дігери-сатаністи й убили. У-у, потраплять вони мені ще до рук, сволоцюги! Уб’ю гадів! – Він із ненавистю вдарив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч і хрест», після закриття браузера.