Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

те, на що він надивився відтоді, як прокинувся минулого ранку і побачив, як Пацан милується своєю зачіскою в дзеркалі кімнати готелю, Сміттєбак був надто збуджений, щоб спати. Натоміть він ішов далі та полишив тунель позаду. Дорогу, що виринала з тунелю по його бік, також запрудило автомобілями, однак уже за дві милі їх поменшало, і Сміттєбакові стало зручніше йти. Через розділову смугу від нього без кінця тягся потік машин, які хотіли потрапити до тунелю.

Близько полудня він уже спускався перевалом Вейл до самого Вейла, проминаючи кондомініуми та житлові комплекси з помешканнями на одного. Тепер Сміттєбак уже мало не падав од утоми. Він розбив вікно, відімкнув двері, знайшов ліжко. То було останнім, що він пам’ятав, коли прокинувся наступного ранку.

* * *

Краса та принадність релігійної манії в тому, що їй під силу пояснити геть усе. Щойно Бога (чи Сатану) визнають за першопричину всього, що відбувається у світі смертних, питань до випадковостей не лишається і нічого вже не змінити. Щойно людина опановує заклинання на кшталт «тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло»[58] або «незбагненним чином вершаться Його діяння», логіку можна жбурнути у вікно. Релігійна манія – один з небагатьох безвідмовних способів, яким реагують на примхливість нашого світу, бо вона повністю виключає його довільність. Для справжнього релігійного маніяка все має свою мету.

Скоріш за все, саме тому Чувак-Сміттєбак із двадцять хвилин пробалакав із вороном, який трапився йому на дорозі західніше од Вейла, – він був переконаний, що то посланець темного чоловіка… або ж його втілення. Ворон довго дивився на нього зі свого сідала на вершечку телефонного стовпа. Птах мовчки сидів там, допоки не знудився, не зголоднів… або ж допоки Сміттєбак не вилив йому всі подяки й присяги на вірність.

Біля Ґранд-Джанкшн він узяв собі новий велосипед, і 25 липня Сміттєбак мчав західною Ютою – їхав трасою 4, що єднає східний відрізок I-89 з магістраллю І-15, що тягнеться з північної частини Солт-Лейк-Сіті аж до самого Сан-Бернардино, штат Каліфорнія. І коли переднє колесо його новенького велосипеда вирішило попрощатися з вилкою та покотилося до пустелі, Чувак-Сміттєбак перелетів через руль і приземлився на голову – чудо, що черепа не розколов: коли це сталося, він гнав на швидкості в сорок, і то без шолома. Та менш ніж за п’ять хвилин він зіп’явся на ноги. Кров струменіла з кількох порізів та подряпин, заливала йому обличчя, однак Сміттєбак зашаркав ногами і виконав свій коротенький танець. «Сібола-ла, за тебе – життя, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!» – наспівував він, кривлячись од болю.

Для зламаних духом і розтрощених черепом нема нічого більш утішного за гарну молитовну вмазку.

* * *

7 серпня Ллойд Генрейд зайшов до кімнати, у яку попереднього дня заселили Чувака-Сміттєбака, – він тоді мало не марив од зневоднення. Гарна кімната. Тридцятий поверх «MGM». У ній було кругле ліжко з шовковою білизною, над яким висіло дзеркало точнісінько такої ж форми та розміру.

Чувак-Сміттєбак поглянув на Ллойда.

– Як почуваєшся, Сміттєбаче? – спитав Ллойд, зустрівшись із ним поглядом.

– Добре, – відповів Сміттєбак. – Краще.

– Трохи їжі, води й відпочинку – от і все, чого тобі бракувало, – сказав Ллойд. – Приніс тобі чистої одежини. Розмірів не знав, тому набрав навмання.

– На вигляд якраз.

Сміттєбак не знав своїх розмірів – не міг запам’ятати й годі. Він узяв у Ллойда розтягнуті джинси й робочу сорочку.

– Спускайся снідати, як перевдягнешся, – у Ллойдовій мові чулася шанобливість. – Більшість наших їсть у готельному ресторані.

– Звісно. Окей.

Ресторан гув од розмов, і Сміттєбак зупинився за рогом – його вхопив страх. Коли він зайде, на нього дивитимуться всі. Дивитимуться й іржатимуть. Спершу захихоче хтось за дальшим столом, тоді до нього долучаться ще… наступної миті столи наїжачаться вказівними пальцями, і весь ресторан вибухне реготом.

«Гей, ховайте сірники – он іде Чувак-Сміттєбак!»

«Гей, Сміттяче! Що сказала старенька Семпл, коли ти спопелив її чек?»

«Пісяєшся вночі, га, Сміттєбачку?»

Його тіло вкрилося потом, і Сміттєбак зробився липким попри душ, який прийняв після відвідин Ллойда. Він згадав, як поглянув у дзеркало, що висіло в душовій, і побачив своє поцятковане струпами лице, висушене тіло та оченята, замалі для глибоких очниць. Так, вони реготатимуть. Він дослухався до того, як жебоніли розмови, як дзенькали об тарілки столові прибори, і думав, що краще просто злиняти.

Та тоді він згадав, як вовк обережно взяв його за руку та повів геть від металевої домовини, у якій сидів Пацан; розправив плечі й зайшов до ресторану.

Кілька людей підняли голови, та одразу ж повернулися до їжі з балачками. Ллойд сидів за великим круглим столом посеред кімнати. Він підняв руку та помахав до Сміттєбака. Сміттєбак рушив до нього, петляючи між столів, що стояли під темним табло електронного лотерейного тоталізатора. З Ллойдом сиділо ще троє. Усі вони їли омлет із шинкою.

– Візьми собі їдла, – сказав Ллойд. – Його тримають гарячим.

Чувак-Сміттєбак узяв тацю й пішов по їжу. На нього дивився здоровань у брудному кухарському вбранні.

– Ви містер Горґан? – несміливо запитав Чувак-Сміттєбак.

Горґан вишкірив поцятковані прогалинами два ряди зубів.

– Ага, та, хлопче, ми нікуди не заїдемо, якшо ти мене так кликатимеш. Зви мене Білюком. Тобі вже покращало? Коли ти прийшов, ти був страшний, як гнів Господній.

– Значно краще, це точно.

– Наминай яйки. Їж, скіко душі завгодно. Та не напосідай на смажену картоплю. Принаймні я б не напосідав. Бараболя стара й жорстка. Ласкаво просимо до команди, хлопче.

– Дякую, – сказав Сміттєбак.

Він повернувся до столу Ллойда.

– Сміттєбаче, ось це Кен Демотт. Чолов’яга з лисиною – Гектор Дроґен. А ось цей пацан, який намагається відростити на обличчі те, що буяє в його дупі, зве себе Козирним Тузом.

Усі до нього кивнули.

– Це наш новенький, – сказав Ллойд. – Звуть Чувак-Сміттєбак.

Усі потисли йому руки. Сміттєбак узявся за омлет. Він глянув на молодика з ріденькою борідкою.

– Не передасте мені солі, містере Туз-ік?! – ввічливо спитав Сміттєбак, під кінець голосно гикнувши.

На мить зависла здивована мовчанка. Вони перезирнулися та розсміялися. Сміттєбак витріщався на них, відчуваючи, як у грудях розростається паніка, а тоді почув той сміх, уперше дійсно почув його, вухами та розумом, і зрозумів, що в тому реготі немає нічого злого. Ніхто не питатиме, чому він спалив церкву, а не школу. Ніхто не дійматиме його пенсійним чеком старої Семпл. Він також міг усміхнутися. Так Сміттєбак і зробив.

– Містере Тузік! – гиготів Гектор Дроґен. – Козиряка, оце попуск. Містере Тузік – зашибись. Містере-е Ту-у-у-у-зік! Бляха,