Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

-- Гадаю, доведеться повірити тобі на слово.

Я поклала руку на ручку, повернула і штовхнула двері. Полум‘я мало рацію. Всередині було багато чого неприємного.

Розділ 5

Думаю, її можна було назвати тронною кімнатою. А ще її можна було назвати бойнею, чи мавзолеєм.

Кімната мала десь дванадцять метрів довжини й десять метрів ширини, з низькою стелею, була оброблена блідим мармуром. Вона була освітлена блакитним полум‘ям з чотирьох жаровень, по одній в кожному кутку. Стіни, стеля і підлога були забризкані старою, засохлою кров‘ю. Підлога була встелена висохлими трупами.

Тіла були спотворені, їхні сухі обличчя моторошно схожі в своєму виразі агонії… чи може екстазу? Древні наряди, які вони носили, були вкриті чорними плямами від велетенської кількості засохлої крові. Посеред кімнати знаходилося низьке підвищення, на якому стояло крісло, повернуте до мене високою спинкою. З протилежного боку кімнати більшу частину стіни займала пара подвійних, оббитих бронзою дверей. Оце і все, за винятком залишків потужної магії, від яких кров стигла в жилах.

Які відповіді я повинна була тут знайти?

Я штурхнула кінчиком свого черевика найближчий труп, той з грудей якого стирчав кинджал з руків‘ям вкритим коштовним камінням. Труп розсипався в купку пороху; одяг, скелет і все інше. Кинджал дзенькнув на підлогу. Я повернулася, щоб піти геть.

Нізвідки подув крижаний вітер, жаровні замерехтіли і потьмяніли. На стінах почали танцювати тіні, утворюючи рухомі образи, які, я впевнена, не були плодом моєї уяви. Моя уява не настільки багата. Чи збочена. Я швидко розвернулася. Не хотілося бути спиною до тієї кімнати.

Вітер посилився і утворив з пороху трупа розпливчатий людський силует, що оглядав кімнату порожніми очима. Він кидався з кутка в куток, немов щось шукав, підштовхуваний, або гнаний трупним вітром. Час від часу він зупинявся так наче, щоб понюхати повітря. І тоді почали лунати голоси.

Не людські голоси. Жодне людське горло не здатне видати такі звуки. Якби час, божевілля і відчай могли говорити, вони б промовляли такими голосами.

Хто порушує наш відпочинок? Хто… хто… чую запах їхньої крові… биття їхніх сердець… Але де? Відчуваю їхній страх… сюди ніхто не приходить… плоть і кістки… воно красиве? Це їжа… Де… дедедеде, о…ДЕ?

-- Я тут, -- сказала я, молячись, що полум‘я мало рацію і ніщо не зможе мене скривдити. Здавалося, мої слова застали їх зненацька. Голоси стихнули до шепоту, і привид з пороху припинив свої гарячкові пошуки. Він завис майже нерухомо, наполовину загороджений кріслом посеред кімнати.

Пане, простогнав він. Хтось прийшов.

-- Я знаю, -- обізвався слабий, старечий голос, що лунав з-за спинки крісла.

-- Йди відпочивай, -- сказав він, і сила, що утримувала невиразну форму привида, зникла. Привид з пороху розлетівся і опустився на підлогу.

Я схопила з підлоги кинджал з коштовним камінням. Було приємно знов тримати ніж в руці, хоча я сумнівалася, що з нього буде якась користь, якщо справа дійде до насилля.

-- Ходи сюди, щоб я тебе бачив, дорогенька.

Я похитала головою.

-- І не подумаю.

-- Те, що ти стоїш в цій кімнаті, означає, що ти знаєш – тебе не спіткає жодна кривда, носій намиста, захисник Полум‘я. Не відмовляй мені. Я не можу підійти до тебе, і не скривдив би тебе, навіть якби міг.

Голос був ввічливим, і добрим. Я йому абсолютно не довіряла. І залишилася на місці.

-- Ти прийшла за відповідями, так? Їх я можу тобі дати.

-- Гаразд. Якщо щось спробуєш, я проштрикну тебе.

У відповідь сміх. Я обережно пробиралася попри край кімнати, намагаючись не потривожити інших трупів, і намагаючись не підходити надто близько до підвищення. Якщо доведеться, я хотіла мати змогу точно поцілити в того, хто сидів у тому кріслі.

В міру того, як я обходила крісло, то щораз більше і більше бачила того, хто його займав. Він був старим – древнім. Навіть на його зморшках були зморшки, і я бачила багато з них, бо він був цілковито голим. Не надто приємне видовище. Я зупинилася прямо перед ним, на відстані кількох витягнутих рук.

Він сидів абсолютно нерухомо. Одна рука лежала на підлокітнику крісла; друга була викривленою лапою, яку він притискав до грудей. Голова була схилена вліво, майже так, наче він заснув. Всі його кінцівки всохлися, і то не тільки від часу. Його суглоби були великими вузлуватими випуклостями, поза цим його кінцівки були не більше ніж патички. Він був цілковито лисим, і заплутаний узор татуювань спіралями опускався з маківки його голови до десь двох сантиметрів понад білими бровами. В узорі повторювалися символи, що виглядали як магічні. Вік їх не спотворив. Вони були чіткими, виразними й чорними, як смола. Здавалося, татуювання висіли над самісінькою шкірою старого.

Єдине, що було в ньому живого – це очі. В них виблискував гострий розум, і вони слідкували за моїм кожним рухом.

-- Що, не надто привабливе видовище?

-- Я бачила й гірше, -- відповіла я чесно.

-- Знаєш, я таким народився. Проклятий богами, як казали мої батьки. Так, наче ненароджене немовля могло зробити щось, щоб образити богів.

-- Всім було нелегко зростати. Ти сказав, що маєш для мене відповіді. Добре. В мене багато питань.

Він дивився на мене, на його губах грала невеличка посмішка.

-- Полум‘я зробило цікавий вибір, -- сказав він. – Став свої запитання, я відповім на них, найкраще, як зможу.

-- Давай почнемо з тебе. Хто ти в біса такий?

Він знов тихо засміявся.

-- Я – ніхто.

Я ніколи не була особливо терплячою особою. Я навчилася бути обережною, але це уміння далося мені