read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 99
Перейти на сторінку:
зможемо виробити якийсь один погляд на світ, на самих себе, прилучитися до спільних аварійних дій, то приведемо до загибелі ковчег. І на нашій національній палубі скрута. Чимало старших офіцерів, штурманів лише вдають, що вивіряють шлях на національну зорю, клопочуться добробутом матросів і пасажирів, насправді ж є піратами, мародерами власного народу. Та й сам народ… Імені мого народу по світу як не знали, так і не знають, це, як у маленькому містечку, не знають імен бідняків, а знають багатіїв, крамарів, лихварів. Нас не знають бо нічого не звоювали, нічого не загарбали, а жили своїм. Почули про нас з нашої біди з Чорнобиля, трішки з невдатної Помаранчевої революції, та й повідвертали морди до своїх форм слова суверенітет, право та свобода – то тільки для них, а десь там нехай воно все згорить. Зрозумівши, що на них не дує, відвернулись, все забули. Але все це інша тема, яка пишеться на наших очах. Ми ж писали свою тему, котра творилася на підступах до нинішньої широкої теми й може хоч дрібочкою прислужилася до осягання того, як не просто жилося раніше, як треба дорожити здобутим, берегти його, розбудовувати, і не зітхати по тому, що минулося. Не повторювати недавніх помилок.

Ми всі, майже без винятку, письменники, чиє шкільне виховання розпочалося в передвоєнні роки й закінчилося після війни в диму переможної ейфорії (й ті, що трохи перед нами, й ті, що трохи після нас) – жертви політичної та естетичної радянської системи, неправильних установок, начал, викривлених поглядів, застрашливих батога і ґратів, розбещуючих підохочень. Усе разом, загнане в обойми, патронташі, патронники енциклопедій, підручників, довідників, словників, творило свій вплив, який переборювали повільно, важко під впливом самого життя і лун, які докочувалися.

Ми не отримали найпершого, найпростішого основного начала (яке мали Шевченко, Мирний, Толстой і всі інші «класичні» письменники) – неухильного служіння істині, правді, дошукування, віднайдення її. Сама істина, правда були вивернуті нагору вовною, закамуфльовані, викривлені, нас навчали безсумнівно брати на віру підручникові тези, нас приголомшили, підломили, взяли в полон слова «вперше в світі», «вперше в історії» і якщо хтось знаходив якість неузгодження, розходження з цими істинами, то й вони були відкориговані – «в ім’я людства», «великого майбутнього» треба чимось поступатися, заплющувати очі.

Ми не знали глибоко і самого «основоположного» вчення, марксизму, нам вбивали догми, привчали, змушували брати їх без найменшого сумніву на віру, навіть не догми, а кістяки їх, утверджені, як істини – «найкраще в світі», «єдино правильне»… Ми їх боялися одмалку, як-от колись діти боялися «бозі» на іконах, я й потім, майже увесь вік, боявся партії, перебуваючи в ній. Страх той був і міражний і реальний, адже невдовзі вже знали, що за людьми в нас наглядають і відверто і спотиху, і кожен твій крок видимий. Нас навмисно не вчили заглиблюватися, порівнювати, бо тоді хтось би докопався до якихось справжніх істин. З таким підґрунтям, на таких крижаних підвалинах кожен мав будувати власний дім. Життя було збудоване так, що ми не знали і його істинних трагедій – про них боялися навіть запитати в батька, брата, друга; саме знання про них було смертельно небезпечним, отже, чули щось про 33-й рік – був неврожай, вмирали люди – а скільки їх померло, хто тому виною, які дії привели до того – ніхто не знав. Про 37-й – і того менше. Були справжні «вороги народу», їх викривали. Навіть якщо ти в душі висловлював сумніви щодо окремих акцій «вождя народу» (зринали думки про поразки з його вини у війні, дратували портрети в кожній газеті), то це були тільки частковості. Глибше людина просто не задумувалася. То було мовби за завісою її думок, її пізнання. Відомо: щоби боротися за свободу, потрібно хоч мінімальної свободи.

Уперше появилися щілини, крізь які почала просмоктуватися інформація, після двадцятого з’їзду КПРС. Маю на увазі не тільки інформацію про сталінські злочини (що само по собі породило перші думки: а що ж призвело до них), а інформацію категорій естетичних – прийшли книги «нормальних» письменників з-за кордону, було дещо видано із забороненого досі. До цього в нас публікувалися тільки Говард Фаст, Анна Зегерс та їм подібні, тобто книги, схожі на наші власні, радянські. З цих «нормальних» книг письменники виловлювали для себе саму можливість інших оцінок життя, самостійності мислення, сумнівів і шляхів пошуків істини. Ми вчилися відгадувати, відмітати фальш в зображуваному, не тільки з боку істини, а й самого смаку – бо смак був безнадійно зіпсований, вираження почуттів – фальшиво-гіпертрофованим.

Диво з див: до цього нам безнастанно твердили про правду, але якось так виходило, що мовбито правди є дві, повсякденна, дрібна, маленька і велика, епохальна, яка підпорядковує собі та дозволяє не брати до уваги правди дрібні, щоденні, які суть неістинні, прохідні. Усі вітри епохи віяли в один бік, клали траву в той бік, окрема травинка не могла встояти, певніше, не могла вирости; а точніше, нас обвівали сотні вітрів, і всі випущені з одного інфернального рукава, вони шліфували, прокочували, хилили всіх однаково. Усе було стерилізовано, вичищено і підчищено, ні за що не було зачепитися розумом, думкою, щоб зростити свою власну екзистенцію. Шістдесятникам такого ґрунту наніс західний вітер. І не тільки вони, а й деякі старші почали серйозно замислюватися. Саме з того часу думати, порівнювати, сумніватися, сублімуватися в інший стан. Отой фетиш – «уперше у світі» – ще довго тяжів, але почало формуватися в умах нове бачення, сама естетика стала іншою.

Нас виховували в табуні, індивід, який випадково відривався, відстрілювався одразу. Перед очима був одноколірний світ, люди не підозрювали про існування інших кольорів; життя, яке бачили, вважали єдино істинним. Мені це нагадує отой Платонівський приклад, коли людина повсякчас бачила тільки людські тіні, вона й сприйматиме їх єдино за справжніх людей, за реальний світ. Страшна, крижана епоха. Жоден паросток вільної думки, духу, почуття не міг вирости в ній. Усе проміряно, все регламентовано – навіть почуття. Кохати можна тільки ось таких і ось так. Дівчина мала принаджувати «нє красой кудрявою, а колхознимі дєламі, трудовою славою». То ще диво, що проривалися якісь рядки, строфи, сторінки. Жива душа не вмирає, навіть у крижаному царстві космосу існують живі віруси. Наступні покоління зрозуміють це, по тих росточках дослідять флору і фауну.

Весь той світогляд прищеплювався повсюдно і глобально з дитячих років. Так, ми, сільські діти, не бігали в червоних галстуках, не сурмили в сурми, післявоєнне життя було круте, треба було копати город і орати кіньми колгоспне поле, носити з лісу хмиз і

1 ... 23 24 25 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"