Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

- Розлiнивiв наш Гриць до краю, - жа­лується гос­по­ди­ня-ма­ти чо­ло­вi­ко­вi, а той i наг­ри­мить нес­по­дi­ва­но на нього. То­дi Гриць ски­пить, не­на­чеб в нiм про­ки­ну­ла­ся за­мерт­вi­ла до­сi нi­би йо­го влас­на кров, во­ро­хо­биться про­ти гос­по­да­ря i вiдг­ри­зається.

- А то що? Я в вас на днi ста­нув? - кли­че згор­да i вiд­да­ля­ється упер­тим кро­ком, щоб не до­хо­ди­ло мiж ним i батьком до гнi­ву, при­чiм прий­шлось би знов нас­лу­ха­ти­ся, що вiн, лас­кою го­до­ва­на ди­ти­на, нев­дяч­ний, i рiз­не iн­ше та­ке, що бо­лить i при­во­дить жаль за со­бою. Вiн сi­дає на сво­го як ву­голь чор­но­го ко­ня, до яко­го прив'яза­ний бiльше, нiж до лю­дей, i їде, ку­ди очi не­суть, на день-два в го­ри або че­рез го­ру в ма­ле угорське мiс­теч­ко. Йо­му од­на­ко­во де, щоб ли­ше скор­ше з очей.

- Бог знає, що се ми ви­го­ду­ва­ли за кров на­шим хлi­бом, пра­цею, - роз­ду­мує жур­ли­во батько-гос­по­дар. - До ро­бо­ти нi, до гос­по­дар­ки [20] нi, все б то лиш дар­му­ва­ло, чу­жи­ми ру­ка­ми вуг­ля ви­би­ра­ло, дру­гим хi­ба роз­ка­зу­ва­ло! [21] Па­нська вда­ча… де, де, де! - пос­вис­тує гос­по­дар, а вреш­тi вмо­в­кає.

А всi йо­го люб­лять, та й чорт знає за що, над всею мо­ло­дiж­жю в се­лi вер­хо­во­дить, мiж дiв­ча­та­ми вiн пер­ший. От - петльова­нець [22] йо­го. Гей, Гри­цю, Гри­цю… бу­ду­чий ти мiй газ­до, сха­ме­ни­ся зав­ча­су, щоб не на­рi­кав ко­лись.

Так ось i сим ра­зом.

Гриць ле­жить пiд лi­сом, виг­рає на своїй дов­гiй па­ру­бо­цькiй со­пiл­цi дов­гi, туж­нi ме­ло­дiї - а ро­бо­та жде. Йо­му Тур­ки­­ня за­па­ла в ду­шу. Та­ка во­на пиш­на, та­ка гор­да… та­ка… хто во­на та­ка? Сам не стрi­чав її по се­лах нi­ко­ли мiж дру­ги­ми. Ще йде i до Наст­ки, до якої так звик. I хо­ча таїть пе­ред нею, що йо­го сер­цю дiється, йо­му доб­ре з її спо­коєм, з її роз­ва­гою та з тим, що во­на не до­пи­тується, не су­дить, а са­ма лиш лю­бить. Во­на пес­тить йо­го, ту­лить до се­бе, вiн пiд­дається то­му мовч­ки, а вiд­хо­дя­чи хi­ба ска­же:

- Спасибi то­бi, Нас­те, за твоє доб­ре сер­це; тiльки й мо­го доб­ра, що ти од­на на свi­тi - ко­лись вiдв­дя­чу­ся…

- Гай, гай… - пог­ро­жує во­на злег­ка, жар­тiв­ли­во i, ус­мi­ха­ю­чись, до­дає: - Як дру­гу пос­ва­таєш…

Але вiн му­сить її ще де-не­будь стрi­ну­ти, го­дує вiн се­бе од­нiєю дум­кою, хо­ча доб­ре тя­мить, що во­на вiдк­ли­ку­ва­ла лi­сом, що "не прий­де". "Та - мо­же… - ду­має, - мо­же, та­ки раз ще "прий­де". То­дi, ос­тан­нiй раз, бог її знає, за чим при­хо­ди­­ла в лiс з своєю ма­тiр'ю. А те­пер, мо­же, при­ве­де її знов якась при­чи­на. Хоч раз ще. Лиш раз".

Та не та­ка вда­ча в Гри­ця, щоб дов­го ждав, жу­рив­ся. В двi не­дi­лi пiз­нi­ше ка­же батько­вi, що їде на "хви­ли­ну" в су­сiднє се­ло, щоб ог­ля­ну­ти ко­ня яко­гось, що за­не­ду­жав в йо­го зна­й­о­мо­го, а над­ве­чiр вер­не, "Їдь", - ска­зав батько - i вiн по­ї­хав.

Iде вiн дов­ший час вузькою ка­ме­нис­тою сiльською до­ро­гою i ба­чить на­раз бi­лу стеж­ку, що опе­рi­зує з за­хiд­ної сто­ро­ни Ча­ба­ни­цю, при­лу­чається са­ме тут, мов дрiб­ний по­тiк до рi­ки - до сiльської до­ро­ги. Та йо­го кiнь муд­рий. Ось вiн i не кер­мує ним, а вже за­вер­тає вiн сам на бi­лу стеж­ку з сiльської до­ро­ги, вго­ру по­над яр. Пнеться, са­дить пильним кро­ком, нi­би гор­дується гар­ним їздцем своїм, а да­лi звi­льняє крок. Ось ще пiд'їдуть який­сь час, i стеж­ка схо­ва­є­ть­ся в лiс.

Iдуть що їдуть, а на­раз ста­ли. Пе­ред ни­ми ще бi­лiє бi­ла сте­ж­ка, але - "ку­ди ве­де во­на дальше? - пи­тає Гриць се­бе, - вiд­ки ви­бi­гає? До ко­го на­ле­жить? Нi­ко­ли не їздив нею дальше, не знає її доб­ре. Чи не в третє се­ло вiд їхнього, себ­то Тре­тiв­ки? А мо­же, лиш на якi по­ло­ни­ни? А мо­же, в тiм се­лi за Ча­ба­ни­цею i во­на жи­ве? Гей, Тур­ки­не, обiз­ви­ся, там жи­веш?"

Все од­но. От, пра­во­руч, ви­со­ко на Ча­ба­ни­цi, са­ме ось над бi­лою стеж­кою вид­нiє той "Бi­лий ка­мiнь"-ве­лет, пiд яким ба­­чив її ос­тан­нiй раз. Мо­же, во­на знов сю­ди зай­де. З лi­вої - яр-про­пасть, звiд­ти не на­дiй­де. За яром - стi­на су­сiдньої го­­ри, так са­мо не прий­де.

Далi вiн не їде. Не­ма, вi­дай, i чо­го, бу­ла б вже тут бу­ла.

Стежка де­да­лi чи не вуж­ча, i не­ма ча­су. Скор­ше вже бу­де її тут ви­жи­да­ти. З тою дум­кою прив'язує ко­ня до де­ре­ви­ни пра­во­руч на Ча­ба­ни­цi, сам ля­гає ко­ло йо­го i ле­жить. Як ви­й­­де во­на з лi­су на бi­лу стеж­ку, щоб вiд­так, мо­же, як то­дi, по­­лiз­ти пiд "Бi­лий ка­мiнь", вiн по­ба­чить її за­раз зда­ле­ка. Бу­де йти про­ти нього, як­що в яр не спус­титься. А там чо­го? Зна­чить, хоч сяк, хоч так, вiн її дог­ля­не.

Кiнь пос­ку­бує тра­ву, а вiн ле­жить, при­лiг­ши пла­зом до зем­лi, са­ме по­че­рез стеж­ку, спус­тив­шись геть аж над край про­пас­тi; ли­цем же звер­нув­ся за стеж­кою до лi­су. От i му­сить її вже зда­ле­ка ба­чи­ти, як бу­де схо­ди­ти до нього сте­жи­ною, мов схiд­ця­ми з лi­су, крок за кро­ком… Гей, Тур­ки­не!.. я тут!

Жде…

Лiсом iде лег­кий шум.

Колишуться лед­ве за­мiт­но ши­ро­кок­ри­лi сме­ре­ки. Щось ше­по­чуть, пе­ре­шiп­ту­ються - уро­чис­то наст­ро­ю­ються. Зда­ва­ло­ся, свят­ку­ють… А там вдо­ли­нi, в про­пас­тi, жур­чить по­тiк, щось i со­бi при­по­вi­дає…

Гриць роз­зи­рається, чи­гає, за­ся­гає гост­рим мо­ло­дим оком своїм, мов яст­руб, у са­му гли­бiнь лi­су. Дов­го-пре­дов­го, терп­ли­во ди­виться, надс­лу­хує, чи не по­чує ше­лес­ту кро­кiв яких, i дос­лу­хав­ся, вреш­тi, чо­го ждав. З лi­су прос­то сте­жеч­кою до нього, мо­же, двiс­тi кро­кiв пе­ред ним, спус­кається лег­ко, без ше­лес­ту… са­ма-са­мiська во­на!

"Тихо!!" - не­на­че на­ка­зує де­ре­ви­на вок­ру­ги i са­ма лиш ти­хо ко­ли­шеться: во­на йде.

I справ­дi - во­на йшла.

Вона не ди­виться нi впра­во, в про­пасть, нi влi­во, на Ча­ба­ни­цю з "Бi­лим ка­ме­нем", нi рiв­но впе­ред се­бе, де пла­зом по­че­рез стеж­ку прос­тяг­нув­ся вiн, мов змiй, - а ди­виться на свої но­ги i йде. Прист­роєна пиш­но, в шов­ко­ву спiд­ни­цю, стан, мов трос­ти­на, гнуч­кий та тон­кий. А лич­ко мiж ма­ка­ми чер­во­ни­ми, ве­ли­ки­ми ма­ка­ми, а з-пiд них зо­ло­тi ковт­ки-пiв­мi­ся­чи­ки. Тур­ки­ня.

Скрикнув би - та боїться. Во­на за­раз щез­не… В нiм аж сер­це б'ється.

Лежить, не ру­хається…

Але вреш­тi тре­ба. Стає на рiв­нi но­ги, здiй­має ка­пе­люх i, скло­нив­шись низько, май­же до­ти­ка­ючись ка­пе­лю­хом зем­лi, iде так в по­ко­рi схи­ле­ний прос­то про­ти неї.

- Туркине!

Вона по­ба­чи­ла. Скор­ше, нiж га­дав, пiз­на­ла по ко­нi, сер­цем вiд­га­да­ла.

- Ти тут?