Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

— А я іншої думки. Через голі підозри ми не повинні здіймати галас довкола цієї неприємної історії. Зрештою, якщо ви не згодні з моєю думкою, викладіть це в письмовій формі. Я надішлю ваш рапорт до відповідної інстанції.

Тикач не склав рапорту, який все-одно потрапив би в кошик для сміття у Кршікави, і припинив дальше розслідування таємниці «Імперіалу». Проте він вирішив обрати такий напрямок, де Кршікава не зможе заткнути йому рота. Він постарається розгадати значення слова, яке вимовив Віртер, — слова «брама». Передусім він наказав дати йому іменний список карловарських будинків. Там він знайшов усякі дивовижні назви: «У трьох ягняток», «У негра», «Під золотим яблуком», було там із півтори сотні ще існуючих і вже ліквідованих назв будинків, але жоден з них не називався, приміром, «Біля Празької» чи «Біля Віденської брами». Власне кажучи, слово «брама» у цьому списку не зустрічалось. Він уже збирався піти з цієї катівні, яку чомусь називали кабінетом, коли Овтрата, що вже одужав після отруєння, приніс йому список місць розваги. Тикач, який взагалі добре ставився до своїх людей, але, розв'язуючи складні справи, часом ставав нервовим, накинувся на нього:

— Якого дідька ви лізете з цим до мене? Чи, може, ви ще й досі не прочумалися? Хіба в мене відділ місць розваги?

Та Овтрата мовчки показав пальцем на одне місце в списку, і Тикач глянув у список очима, ще каламутними від несправедливого гніву. Коли б Трампус міг прочитати цей рядок, його страх перед новими відвідинами Карлових Вар одразу б розвіявся. Бо в рядку, до якого Тикач посміхався тепер майже ласкаво, стояло: «Біля Дечинської брами».

І все ж він за інерцією пробурчав:

— Що це таке?

— Нічний ресторанчик, неподалік од «Пуппа». Відчиняється о десятій вечора, а зачиняється о третій ранку.

— Ну то й що? — все ще буркотливо провадив Тикач.

— Там танцюють.

Тикач гмукнув і вже хотів був запитати, чи є там рояль марки «Орфей», але замість цього глянув на годинник. Було десять хвилин на одинадцяту. Він зняв трубку і вислухав жінчині докори: з ним і справді можна приємно провести час, аякже! І навіщо він їй обіцяв, що ввечері вони кудись удвох підуть? За хвилину він уже сидів у маленькім авто Овтрати. На костьолі саме вибило чверть на одинадцяту.

— Гарно видзвонює,— зауважив Тикач.

— Аж надто гарно, — скривився Овтрата. — Якби ви жили поруч, як я… Кожні чверть години видзвонює отак, і через те я шукаю собі іншої квартири, де б нарешті міг виспатися.

— Я сплю як убитий, — сказав Тикач.

— Я теж так спав, поки не переїхав сюди, до костьолу. Скільки вже я наковтався всяких порошків! Чи не можна б так зробити, щоб дзвонило хоча б до одинадцятої вечора?

— Мабуть, це не так легко. Нам можуть заперечити, що від цього зіпсується механізм, припишуть неповагу до церкви. Адже в нашому уряді є монсиньйор Шрамко. Йому вистачить такого приводу, щоб викликати урядову кризу. А що ви знаєте про той ресторанчик?

— Це звичайна винарня, тільки нічна. З нею точнісінько так, як з отим костьольним дзвоном. Мешканці навколишніх будинків весь час скаржаться, що через гамір не можуть спати… принаймні в теплі дні…

— Ну, їх тут небагато буває,— пробурчав Тикач. — А коли й трапляються, то одразу починає лити дощ. У неділю я зайшов сюди подивитися на перегони. Сонце так сміялось, а як тільки дали старт на перший заїзд — пустилася злива.

Овтрата знизав плечима.

— Все ж таки буває й гарна погода. І тоді у винарні відчиняють вікна. Куди ж тоді податися бідолашним мешканцям?

— Чоловіче, на курорті, куди люди приїжджають розважитися, має неодмінно бути нічне життя. З цим доводиться миритись. Але ж та винарня пристойна!

— Десь до першої години ночі.

— А потім?

— Танці та гульки.

— А інших скарг на цей заклад немає?

— Тільки те, що туди злітаються нічні птахи — люди, що хочуть як слід попрощатися з Карловими Варами, а також дамочки, в яких або вже стара сумочка, або їм треба нової блузки.

Тикач гірко всміхнувся.

— Це буде найграндіозиіша битва в історії людства.

— Яка?

— Битва з жіночими уборами. Але це ще далеко?

— До битви?

— Ні, до винарні.

— Та ось же вона.

Тикач вийшов з машини метрів за сто від винарні, і за хвилину вони туди зайшли. Це була справді звичайна винарня з маленьким п'ятачком для танців, на якому вміщалось не більше як десять пар. Саме стільки, щоб виникла штовханина, яка б дала можливість партнерам скласти собі точніше уявлення про анатомію своїх партнерок. Коли вони зайшли, танець саме скінчився. Тикач вибрав столик неподалік від рояля. Інструмент не вартий був неприємностей, що чекали на Тикача вдома від дружини, бо виявилось, що то не «Орфей», а «Петроф». Тикач замовив фруктовий коктейль і подумав: «Через десять хвилин я піду звідси». Та коли вже він хотів заплатити і вийти, до залу зайшла цікава жінка. Мала вона десь років сорок п'ять, не менше, але виглядала так, що могла не боятися за свої позиції, недосяжні для багатьох її ровесниць. Зі смаком підмальована, в елегантній сукні золотисто-чорного кольору, на руці лише, один перстень, а вуха—без сережок. Жінка прикрила їх чорним, як воронове крило, волоссям, бо вони були, мабуть, трохи завеликі і вона не хотіла привертати до них уваги. Мала карі, трохи стомлені, але жваві очі, довгуватий, але помірно загнутий ніс, широкі уста, з двома зморшками в кутиках. Через те вона не сміялась, а лише усміхалась. І трикутне декольте було не глибоке, щоб не привертати зайвої уваги до того, що один дотепний австрійський політик назвав колись «непокритим дефіцитом». Вона підійшла до столика, де сиділо вже двоє, і мовчки