Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

Мені здалося, що для Арсена Георгійовича ця тема неприємна, і я перевів розмову на інше. Може, вдасться це розгадати, коли ми будемо на Марсі.

Спуск нічим не відрізнявся від спуску на Венеру. Тільки не було хмар, які тоді закривали від нас поверхню планети. Атмосфера Марса була чиста і прозора.

Так само, як і сто чотири дні тому, ввімкнули двигуни для гальмування. Екіпаж був на своїх місцях — Пайчадзе і Бєлопольський біля приладів, я коло свого вікна, Камов біля пульта.

Марс швидко збільшувався, і здавалося, що він стрімко насувається на корабель. Кульова поверхня планети поступово перетворювалась у ввігнуту, наче велетенська чаша. В міру наближення краї цієї чаші опускалися, розсуваючись дедалі ширше й ширше, і, коли корабель був на висоті тисячі кілометрів, сховалися за лінією далекого горизонту.

Ми летіли над безкраєю рівниною. Ніде не було помітно ніяких височин. Рівна жовтуватобура поверхня і зрідка — темні плями.

— Пустеля! — сказав Камов.

Я був неприємно розчарований.

Чому?.. Чого я чекав?..

Висновки сучасної науки не залишали місця для ілюзій. Я це знав… 1 все-таки був глибоко розчарований.

Дивно створена людина! У всіх куточках всесвіту їй хочеться поселити розумних істот, схожих на неї…

Зазнавши невдачі з Венерою, я переніс свої сподівання на Марс. Населеність планети здавалася мені безсумнівною.

В думці поставали всі істоти — від потворних павуків Уеллса до високорозвинених жителів Марса Олексія Толстого, — всі образи, якими населила цю загадкову «червону планету» уява численних авторів фантастичних романів.

І ось корабель, випроставши широкі крила, летить над мертвою похмурою пустелею…

Який контраст із Венерою!

Там, на «сестрі Землі», мчать високі вали океану. Грозові хмари падають вниз могутніми потоками злив. Сліпучі блискавки борознять небо. Гігантські ліси, високі гори і життя… життя… воно ще несвідоме, сліпе, але з юною силою пробиває собі шлях у майбутнє. А тут?..

Корабель знизився на висоту один кілометр, і в бінокль добре було видно. Пісок… пісок… і зрідка голубуватосірі плями якихось рослин.

Ми летіли в бік, протилежний обертанню планети, тобто на захід, із швидкістю шістсот кілометрів на годину. Характер місцевості поступово змінювався. Дедалі частіше з'являлися широкі плями рослинності. Грунт поступово опускався, і незабаром м опинилися на висоті близько трьох кілометрів. Піщана пустеля зникла. Під нами був суцільний килим невідомих рослин. Жодного дерева, жодного великого куша.

Несподівано блиснуло невелике озеро. Потім вони з'являлися все частіше. Невже ми летимо до моря?.. Та ні! Через дві години грунт знову почав підніматися, і ми вдруге побачили вже знайому піщану пустелю.

— Сергію Олександровичу! — сказав Бєлопольський. — По-моєму, треба повернутись і сісти де-небудь в районі озер.

— Побачимо, що буде далі. Ми бачили тільки незначну частину місцевості. Такі западини повинні ще зустрітися.

Слова нашого капітана справдилися тільки через чотири години. Весь цей час ми бачили одноманітну картину — безкраю похмуру пустелю. Очевидно, на Марсі зовсім не було ні гір, ні навіть горбів. Западина, яку ми бачили, мала завширшки понад тисячу кілометрів, але була дуже неглибока і тому не могла змінити враження, що поверхня планети гладенька, як більярдна куля. Можливо, в давні часи на Марсі були гори, але безнастанна робота вітрів і дощів колись згладила і вирівняла їх так, що до цього часу не лишилося і найменшого сліду колишніх височин.

Сонце повільно опускалося до горизонту. Скоро настане ніч. Перша ніч для нас за шість місяців. Ніч на чужій планеті…

Чужій?!. Але кому ж належить вона?..

Ні найменших ознак живих істот ми не бачили.

А може, там, де низько по «землі» стеляться ще незнайомі нам рослини, ховається від наших очей життя мешканців Марса? Про це ми довідаємося, коли корабель сяде на поверхню Марса.

— Ми повинні сісти ще завидна, — сказав Камов.

Наприкінці сьомої години польоту з'явилися ознаки близькості нової западини. Дедалі більше траплялося рослинних оазисів на жовтобурому фоні пустелі. Потім місцевість почала знижуватись, появилися озера.

Сонце стояло вже зовсім низько над горизонтом, коли Камов вирішив припинити політ.

Швидкість почала зменшуватися. Корабель описував широкі кола над обраним місцем, поступово спускаючись все нижче і нижче. Стугін двигунів ставав усе тихішим. Ми відчували, як здригався корпус корабля.

Настала вирішальна і найнебезпечніша хвилина польоту. Зореліт вагою в десятки тонн, на малій швидкості, ледве тримався в розрідженій атмосфері Марса. Кожної секунди він міг рухнути вниз.

Камов не відводив очей від перископа. Його руки впевнено керували рукоятками і кнопками пульта.

Ось ми вже за п'ятдесят метрів від поверхні.

Несподівано швидкість збільшилася. Притягання планети перебороло інерцію польоту. Планіруючи на крилах, корабель плавно пішов униз. Двигуни перестали працювати.

Пролунав скреготливий звук.

За шибками вікон заклубочилися хмари піщаного пилу, і космічний корабель, який пролетів понад чотириста сорок мільйонів кілометрів міжпланетного простору, зупинився.

Ми досягли мети. Ми на Марсі!..

В єдиному пориві ми всі кинулися один до одного і щиро обнялися.

— Сергію Олександровичу, коли ви думаєте вийти із зорельота? — запитав Пайчадзе.

— Коли настане ранок, — відповів Камов.

— На якій широті ми знаходимося?

— Приблизно на екваторі.

Отже, ніч триватиме повних дванадцять годин6. Хоч як важко було чекати так довго, але нікому з нас не спало на думку сперечатися з командиром. Всі розуміли, що ним керує почуття відповідальності за нас і за долю всієї експедиції. Хтозна, що чекає нас за стінами корабля, на чужій землі? Можливо, під низькими рослинами повзають якісь тварини — ящіри або зовсім невідомі нашій планеті плазуни. Виходити з корабля темної ночі, яка таїть в собі небезпеку, було нерозумно.