Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

– Краще втиснути всіх, ніж робити два заходи, – зауважила Меґґі. – Так буде тепліше.

– Пробач за опалення, – уже вп’яте перепросив Єн. – Це все урізаний бюджет. Мусимо зберігати те, що маємо, для стареньких і для молодих матусь у вівторки й п’ятниці.

Кейт, уже розігріта докладеними зусиллями, відтягла свої два столи через кімнату й за наказом Меґґі втиснула їх у коло інших біля кухні. Попри впевненість подруги, вона не уявляла, як усі зможуть обідати одночасно. Але Меґґі стояла на своєму: ця група має налагоджувати зв’язки між старими й молодими, між новоприбулими й тими, хто вже обжився, і немає сенсу активно гуртувати людей, аби лише потім розділити їх.

– До того ж, – підбадьорила вона, – це наша культура. Усі їдять разом.

Кейт не стала зауважувати, що культура, на яку так багато посилається Меґґі, – явище розтяжне й містить походи до «Макдональдзу» із синами, обіди в робочу перерву із чоловіком-лікарем, який працював за ненормованим графіком у місцевій лікарні, і віддану любов до серіалу «Вулиця коронації». Не було сенсу сперечатися з Меґґі: мов політик, що добряче напрактикувався, вона просто «не чула» того, що не вкладалося в її теперішній світогляд, і заново бадьоро декларувала власні погляди, наче ті взагалі не підлягали сумнівам.

– Ось! Готово! – вигукнула вона кількома хвилинами пізніше. – І можемо так і лишити ці столи на потім. Я казала вам, що вмовила одного з викладачів школи Браунлі приходити й займатися з нами читанням і письмом? Якщо побачу ще одну заяву на отримання житлової субсидії, то напевно помру!

– Якщо я анітрохи не просунуся із заявою містера Їпа, то, гадаю, він потурбується, щоб помер я, – пробубонів Єн. Це був максимум, на який могло спромогтися його почуття гумору, і Меґґі з Кейт чемно всміхнулися.

– Ти ж не хочеш сказати, що її знов відіслали назад?

– Учетверте. Я б не зважав, але це я її заповнюю. Якщо я не можу цього зробити після одинадцяти років роботи в раді, як у біса цього можна очікувати від інших?

Кейт стала добровільною помічницею у Східній інформаційно-освітній групі Дальстону й Гекні майже за рік до того, як пішов Джефф. Якось увечері, виринувши зі сторінок «Американського журналу прикладної психіатрії», він примружив очі й поскаржився на приголомшливо високий рівень психічних захворювань в іммігрантів, спричинений ізоляцією, відчуженням і расизмом міського працевлаштування, а відтак заговорив про роботу Меґґі, яка намагалася побороти це. Кейт була здивована тим, як глибоко Меґґі була задіяна в процесі: попри тривалу дружбу, їхні розмови здебільшого сходили до теми партнерів і дітей. Джефф знову заговорив про це, коли Меґґі та Геміш прийшли до них на вечерю, і виявилося, що стриманість Меґґі – лише наслідок помітного незацікавлення з боку самої Кейт. А тоді Меґґі швидко витягнула з Кейт кволу обіцянку прийти й допомогти.

– Не знаю, що я могла б робити, – сказала вона, не впевнена, чи справді цього хоче.

Проте коли Меґґі дізналася, що ранні роки Кейт минули в Гонконзі, шляхів для відступу не лишилося.

– Боже мій, жінко, та ти знаєшся на китайській культурі! – вигукнула вона. – Ти майже китаянка!

І не зважила на заперечення Кейт, що, відколи тій минуло вісім років, її «культура» складалася зі школи-пансіону в Шропширі й сільського життя в Південній Ірландії.

– То й що? – відповіла вона. – А я ніколи не жила східніше від Тейдон-Бойс.

Навіть по стількох місяцях реальної допомоги від Кейт було небагато. На відміну від інших волонтерів, вона не володіла мовою, не вміла готувати й не могла впоратися з кафкіанськими вимогами оформлення заяв на соцзабезпечення. Усе, що вона могла запропонувати, це допомогу на уроках читання та свою фізичну присутність. Але Меґґі, здавалося, не зважала. І щось у цьому насправді подобалося Кейт: спостерігаючи, як кухар-волонтер з місцевого ресторану готує автентичні китайські страви на маленькій кухні центру, дивлячись, як старші люди здаються настільки ближчими й бадьорішими за своїх європейських однолітків, вона насолоджувалася цими короткими зануреннями в інший світ. Їй подобалось, як Меґґі перемикалася, наче фотонегатив, з англійської на китайську, як збирала навколо себе цих розрізнених людей, зводячи їх разом щирою силою власної людяності. І в якийсь неприродний спосіб робота в групі допомогла їй полегшити біль, який вона відчувала після розставання із Джеффом, неначе була можливістю раз на тиждень отримати трохи спокути за свої гріхи. Зазвичай це працювало.

– Не думала, що ти прийдеш сьогодні, – сказала Меґґі, раптом виростаючи поряд з її плечем. Через невеликий зріст ту можна було бачити тільки з такого ракурсу, незважаючи на підбори-шпильки, що люб’язно додавали їй кілька сантиметрів.

– Я мало не залишилася вдома, – зізналася Кейт. – Насправді я не в гуморі.

– Завжди краще виходити кудись, якщо почуваєшся нещасною. Подалі від газових духовок. А, ні, у тебе ж електрична? Поговоримо за обідом.

– Не знаю, чи збираюся я залишитися на обід.

Меґґі не слухала.

– Поглянь-но на них! Їм треба поговорити! – вигукнула вона, тягнучи Кейт убік і вказуючи на одну з мовчазних юних матерів. – Двоє молодих дівчат, двоє немовлят. Абсолютне безглуздя, що вони обидві сидять мовчки. Ми мусимо розговорити їх. Зверни увагу на цю, треба вмовити її зробити дитині щеплення. Вона тут уже майже пів року, але дурне дівчисько ніяк не піде до медичного центру.

Через чотири тижні після того, як чоловік привіз її до Англії, розповіла Меґґі, він пішов, сказавши їй, що збирається заробити трохи грошей. Окрім непідтвердженої появи в Ноттінгемі то було востаннє, коли вона про нього чула. Вона мала дозвіл залишитися в країні, але мешкала в комунальній квартирі, не мала роботи й достатньо грошей, щоб повернутися додому.

– Їй просто треба звикнути говорити з людьми. Трохи відкритися. Піди й побалакай з нею, доки я перевірю, як там обід, – наказала Меґґі й квапливо пішла.

Робота в центрі зазвичай допомагала Кейт відкладати власні проблеми на потім, але сьогодні вона весь ранок сумнівалася, чи треба сюди приходити: похмурий настрій, що його спричинила неприродна тиша в неї вдома, парадоксально майже позбавив її апетиту до товариства. Сабіна якось розповіла, що її однокласниць поділяють на «воронок» і «запальничок». «Запальничками» кликали тих популярних дівчат, які виявляють цікавість та ентузіазм, збираючи людей навколо себе, а «воронками»… ну, «воронками» – тих, хто висмоктував атмосферу й доброзичливість, наче пилотяг. Сьогодні, думала Кейт, вона точно «воронка».

«Воронка», яка мала бути «запальничкою». Шаркаючи ногами, немов школярка, Кейт повільно підійшла до молодої дівчини, яка обм’якло сиділа у своїй дешевій куртці з каптуром і гумових черевиках. Від неї стійко відгонило нещастям. Кейт не уявляла, чим може допомогти перед лицем такого колосального відчаю. До того ж Меґґі знала, що дівчина не розмовляє англійською. Але з начальницьким фанатизмом