Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

class="b">Аґнес у тонкому синьому пальті, повільно просуваючись повз нього за допомогою своїх нових алюмінієвих ходунків, зупинилась і заговорила до містера Оґоная, а той сумно знизав плечима, жестом указуючи на свій двигун. Доки вони розмовляли, холодне повітря перед ними тверділо маленькими грибоподібними хмаринками, наче паузи в розмові в очікуванні, що їх заповнять.

«Батьки дуже рідко уявляють себе на місці своїх дітей, – стверджує професор Фрідріх Ансбульґер, який очолював дослідження 2000 родин. – А якби вони це робили, то розуміли б, чому їхні діти так часто зневажають їхні настанови. Це не обов’язково непослух – просто вони не відповідають їхньому альтернативному напрямові логіки».

Кейт зітхнула й змусила себе знову подивитись у комп’ютер. Знадобилася майже година, щоб написати три абзаци. Такими темпами вона зароблятиме за годину стільки, що навіть цеховий робітник у Бангладеші був би шокований.

Жінці з її уявою неважко було надумати собі причин, чому вона не здатна працювати останніми днями. Для початку в будинку було надто тихо. Хоча Сабіна рідко бувала вдома, Кейт усвідомила, що їхній дім здається на диво вимерлим, коли знаєш, що вхідні двері не грюкнуть і вона не почує знайомих кроків, які бадьоро протупотять сходами нагору, скрипіння дверей спальні, які зачиняють, а потім – приглушеного гупання басів якогось нестерпного музичного гурту. І лише раз у раз – буркотливого привітання.

Далі – центральне опалення, через несправність якого вона мусила кутатися в кілька шарів одягу, мов жебрачка, і над яким слюсар лише похитав головою з виразом співчутливої відмови, зовсім як у містера Оґоная, пообіцявши повернутися з потрібною запчастиною. То було три дні тому.

Далі – цей дурнуватий текст, що вперто відмовлявся писатися сам. У вдалі дні Кейт здатна була видавати по дві статті на вісімсот слів іще до обіду. Сьогодні був не той день: контактні особи ніяк не передзвонювали, слова незграбно ковзали по сторінці. Рівень мотивації Кейт просідав під її жалем до самої себе.

Адже це був перший тиждень у її дорослому житті, коли вона опинилася буквально сама. Сабіна завжди була поряд, а коли від’їздила в шкільні подорожі чи кудись із друзями, поряд був Джефф, а до того – Джим. Вона завжди знала, що під вечір з нею буде хтось, із ким можна розділити тарілку спагеті, пляшку вина та обговорити події за день. Тепер же Джеффа не було, Джастін перебував у відрядженні й точно не знав, коли повернеться, а Сабіна в Ірландії, явно налаштована розмовляти з нею якнайменше. І все це – з її власної провини.

Уже всоте вона намагалася не думати про те, як Джефф за лічені години полагодив би центральне опалення. Він завжди був практичною людиною. Мав номери, за якими можна було викликати надійних майстрів – його давніх знайомих. Ті охоче робили їм послугу і в нагороду одержували щедру «скляночку», як завжди химерно називав це Джефф. Коли він уперше попросив Кейт налити їхньому електрикові «скляночку», вона налила тому води, і двійко чоловіків сумно всміхнулись одне одному, а тоді розсміялися фамільярно і в дусі «Ми, хлопці, усі заодно». Тоді вона це ненавиділа, убачаючи в цьому підтвердження якоїсь очевидної наївності з її боку. Тепер, у вистудженому домі, маючи можливість озирнутися назад, уважала це доволі милим. Але просити Джеффа вона не могла. А Джастін, як той із жалем повідомив її, «не займався хатніми справами».

Власне, за три місяці їхніх стосунків речей, якими «не займався» Джастін, ставало все більше. Він не телефонував щовечора, коли вони були порізно. («Послухай, серденько, це не завжди можливо. Мій мобільний завжди сідає. І якщо ми працюємо допізна або застрягли десь у чорта на рогах, то останнє, що я можу, це вишукувати телефонну будку».) Він не погоджувався жити разом. («Мені подобається те, що ми маємо. Я не хочу псувати цього».) І не будував планів на майбутнє («Ти найдивовижніша жінка з усіх, кого я знав. Я хочу бути з тобою, як ніколи ні з ким не хотів. Цього наразі має вистачити»). Сліпо втупившись в екран, Кейт змушувала себе зосередитися на тому, що він усе ж робив, і лаяла себе за те, що вишукує проблеми. Він же кохає її, чи не так? Він постійно каже їй про це.

Аґнес досі стійко штовхала перед собою ходунки до рогу будівлі, і її біла пухнаста голова теліпалася на слабкій шиї, наче кульбаба на вітру. Певно, прямує до «Кафе Луїса» на центральній вулиці, куди щодня з невтомною регулярністю прибуває о дванадцятій сорок п’ять, щоб пообідати своєю яєчнею та смаженою картоплею із чаєм і посміятися над таблоїдами на самоті. Після того залежно від дня тижня вона помандрує або до зали для гри в бінго, або до пункту довіри, або до бібліотеки й повернеться додому лише після зачинення установи. Лише проживши кілька років поряд з Аґнес, Кейт виявила, що за привабливо компанійським стилем життя сусідки ховається неспроможність як слід опалювати свою двоповерхову квартиру. «Ну ж бо, – казала собі вона, заспокоєна своїм раптовим співчуттям, – допиши цей текст, або доведеться кудись іти».

Може, уся ця самота на краще – сьогодні ввечері Джефф востаннє зайде по свої речі, а після катастрофічної його першої зустрічі із Джастіном вона не витримає, якщо ті зійдуться знову. І без того важко буде бачити самого Джеффа.

Кейт сиділа, дивлячись на слова перед собою, і зважувала два однаково непривабливі варіанти продовження цього дня. Потім змінила окуляри на контактні лінзи, додала ще один шар одягу і з глибоким та недобрим передчуттям попрямувала до громадського центру.

* * *

– Ти не могла б підсунути сюди ці столи, ті, що біля дверей? Не думаю, що тут вистачить на всіх.

Меґґі Чун стояла, кутаючись у свій пуховик, посеред громадського залу, яким гуляли протяги, і диригувала пересовуванням меблів, як п’яний полісмен скеровує дорожній рух. Її брови зосереджено супилися, вона виразно жестикулювала, а тоді швидко передумувала й посилала Кейт або одну зі студенток з їхнім скрипучим вантажем пластикових столиків чи стільців назад через кімнату, намагаючись вирішити, як найкраще всіх розсадити.

Позаду неї, скупчившись у коло, голосно й самозабутньо балакала по-кантонськи група китаянок, поринувши в схожу на доміно гру. На протилежних кінцях кімнати, біля стариганів, які сьорбали жасминовий чай із пластикових чашечок, стояли дві молоді жінки, обидві мовчазні й нещасні, як їхні діти, і не звертали уваги ні одна на одну, ні на самотнього молодшого чоловіка, що стояв між ними.

– Стільців не вистачить, як не розставляй, – протягнув менеджер Єн після швидкої серії розумових обчислень.

– Помічники можуть їсти стоячи, – сказала Меґґі.

– І все одно буде важко. Мабуть, слід зробити дві зміни.

Пригнічене обличчя Єна й сіра