Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

— Смерть бандерівцям! — раптом крикнув хтось од монумента; і хор озлоблених голосів зразу ж підхопив ці слова, спочатку врозбрід і без ентузіазму, але щодалі, то злагодженіше й злагодженіше стала звучать та безглузда фраза, аж переросла в скандування: — Смерть! Смерть! Смерть!

Смерть, подумав я… а звісно, звісно! Смерть — це було їхнє гасло. Вони полюбляли кидатися цим словом, та ще й як! Вони вставляли його де треба й не треба. Хто ж як не вони й послав мене на смерть того осіннього дня, коли я зайшов на подвір'я військкомату й раптом загледів оту «Волгу», а коло неї знайомого оперативника. «О-о, — сказав він, — вот и вы! Не ждали, наверное?» Я й справді не чекав. Я все не міг звикнути до їхніх манер, — з'являтися як зпід землі, та ще й у самий непідходящий момент. Я і на помислах не мав, що дідько принесе їх аж через три місяці, коли будуть оформлені всі документи, і призначена команда, і навіть повістка на збірний пункт виписана. «Поехали, — коротко сказав другий, з'являючись у дверях. — Военком согласен. Надо кончать с этим делом.» Я зітхнув і заліз на заднє сидіння. «И за что вы боретесь — не пойму! — сказав один, коли ми виїжджали з воріт. — Люди учатся, работают, устраивают свою личную жизнь… Кстати, прокурор просил для вас двенадцать лет.» Я розреготався. Ні, це справді був дешевий прийом. «Послухайте, хлопці, — сказав я, — що ви мені голову морочите? У вас там що, — Трійка, Особое Совещание?» Вони позамовкали. «Короче, — озвався перший, — вы должны дать расписку. Мол, так и так, поняв свои заблуждения… отправляясь выполнять интернациональный долг…» — «Не дурійте, — буркнув я. — Такої розписки я вам не дам.» — «Послушайте, — здивувався другий, — вы что же, действительно хотите в тюрьму? Да вы и так полжизни себе поломали!» — «Впрочем, дьявол его знает, — озвався перший, — вон у него какие глаза… послушай, Федя, да это же клиническая картина… этой, как ее… шизофрении!» — «Ничего, — сказав другий. — Ничего… полежит в Павловской, полечится!..» Я ошелешено зиркав то на одного, то на другого. Два місяці тому цих балачок і близько не було чути. «А вот старлей Соловьев, — озвався перший, — так он нам пожаловался на вас! Аа, говорит, такойто!.. Знаю я его… сволочь и козел, каких мало! Представьте, говорит, какой пидерас — украл у меня пистолет с кобурой!» — «Ну?!» — не повірив я. «А мы, — підхопив другий, — сразу и не поверили! Да что вы, товарищ старший лейтенант, он не такой, мы его знаем! Нет, говорит, нет… украл — и я его запомнил!» — «Та це якийсь сон рябої кобили!» — вигукнув я. «Вотвот, — сказав перший, наглядаючи за моєю реакцією в дзеркало. — Именно…»

Вони були задоволені. Од них аж віяло поблажливістю. Вони прокинулися в своїх затишних квартирках, взяли купіль, поголилися, смачно поснідали в колі родин — і поїхали мене брати. А тут виявилося, що я ще й полегшив їм життя. Полегшувати їм роботу було не в моїх правилах, але я просто хотів побачить світу. Адже я й поняття не мав, що це таке — Афганістан. Я уявити собі не міг, що це таке — партизанська війна, та ще й з мусульманами, та ще й у соціумі, котрий живе середньовічними традиціями. Я просто забаг нових вражень, а смерті… смерті я не боявся. А певно, поки не потрапиш під перехресний вогонь та не почуєш, як ріже повітря куля, котра мчить із швидкістю 900 метрів за секунду… Втім, за того часу я багато чого не знав, як і того, що людину можуть спіткати далеко, далеко гірші речі як смерть.

А так вони усі були задоволені. Всі кивали головами й казали, що воно, безперечно, піде мені на користь, — і ті двоє упиряк, і моя рідня, котрій через мене в селі проходу не давали, і навіть дівчина, яка, здається, трохи любила мене і єдина зпоміж усіх почувала, що все воно якось негаразд…

Попереду закрутилась веремія. Я відштовхнув якогось літнього пана й стрибнув на тротуар. Хтось із червоним лицем щосили пхнув мене у плече, і я впіймав ту руку в «замок» і вже шарпонув, вивертаючи з плеча, як ліворуч наді мною злетіла замашна гумова кияка; але здоровий, як кінь чолов'яга, котрий виринув о праву руч, видер того кия і скільки сили загилив його власника по голові. Натовп на мент розпався. В прогалині майнуло сіре лице Малевича. Якісь добродії в плащах і капелюхах, роблячи блискавині випади руками й ногами, боронили його од наших командос. Я скалічив іще двох суб'єктів, котрі чомусь запалали хіттю провалити мені довбешку, і, плигнувши вперед, затопив найближчому добродієві в вухо, та так, що з нього аж капелюх злетів! Либонь, він поліз шукати його на хіднику, бо геть пропав з очей, і більше я його не бачив; правда, тут же до мене кинувся його двійник, й довелося ухилятися од його смертоносної ноги в лакованому черевику, й коли я таки ухилився од неї, то правицею згріб його за барки, а з пальців лівої зробив таку рогачку й штрикнув увіч. Він охнув і приєднався до свого колеги, котрий корчивсь під ногами, усе ще розшукуючи капелюха. З гори на повній швидкості вже скочувалось авто. Коло пам'ятника Барабаш хекаючи гамселив якогось лобура. Тепер довкруг були тільки люди «Тартару».

Ми з Муратом одночасно доскочили до Малевича й, схопивши його попідруки, затягли на заднє сидіння. МурМур натиснув газ, і машина стрибнула вперед, підскакуючи на вичовганих камінцях бруківки. Я озирнувся: погоні ще не було. Мурат стиснув у пальцях шприц-ампулу й всадив Малевичеві в ногу. Той затрясся як у вогневиці, й тіло його обм'якло. Машина звернула в провулок. Ми вискочили на тротуар і, тягнучи бранця волоком, залізли в будку продуктового фургона. Дверцята грюкнули, закриваючи нас у цій бляшаній коробці. Фургон помчав угору, тоді звернув праворуч, тоді покотився вниз і хвилини за дві став. Стулки дверей розчахнулися, й ми перелізли в панцерне авто, замасковане під карету «швидкої допомоги». Там уже сидів Барабаш у білому халаті й шапочці.