Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Роберт Шеклі"

Чатові не звернули на нього уваги. Цілі родини мутантів тікали з міста в гори, щоб перечекати мисливську лихоманку. Баррент пристав до одного такого гурту і невдовзі вже був далеко за містом, біля підніжжя гір, що півколом оточували Тетрагід.

Мутанти зупинилися й стали розбивати табір. Баррент пішов далі і опівночі вже дерся крутим схилом однієї з найвищих скель. Він зголоднів, але прохолодне свіже повітря підбадьорювало. Баррент нарешті по-справжньому повірив, що зможе вижити в Ловах.

Він чув, як галасливий гурт Мисливців обійшов гору. В пітьмі вони не помітили його, і він подерся далі. Невдовзі тишу порушував лише рівний вітер, що свистів у скелях. Було близько другої ночі — до світанку залишалося три години.

Перед світанком закрапав дощ, який незабаром перетворився на холодну зливу. На Омезі це не дивина. Не диво також, що над горами купчилися хмари, прорізувані яскравими жовтими блискавицями, і лунав оглушливий грім. Баррент сховався у неглибокій печерці і радів, що температура не падала.

Він сидів у печері й куняв, грим стікав з його обличчя, й на схилі гори утворилося слизьке пасмо. Згодом при світлі блискавиці він помітив, як схилом щось рухається просто до його печери.

Баррент підвівся, тримаючи променевик напоготові, й почекав нового яскравого спалаху, який висвітив холодний вогкий блиск металу, миготіння червоних та зелених вогників і пару металевих мацаків, що чіплялися за брили і виступи скелі.

Саме з такою машиною Баррент змагався в підвалах Департаменту Юстиції. Тепер він здогадався, про що його хотів попередити Ренд. Зрозуміло, чому рідко хто з Польованих тікав, навіть вирвавшись за межі міста. Важко сподіватись, що цього разу Макс діятиме навмання, щоб урівняти шанси, і, напевне ж, він не підставлятиме запобіжникову коробку.

Коли Макс наблизився, Баррент вистрілив. Постріл не завдав ніякої шкоди броньованій шкірі машини. Баррент залишив свій притулок і подерся вгору.

Машина невпинно піднімалася зрадливим мокрим схилом гори. Баррент спробував загнати Макса на плато, всіяне гострим камінням, але це не допомогло. Баррент збагнув, що машина йде на якийсь запах; можливо, її налаштували на незмивну фарбу на Баррентовому обличчі.

Він котив на машину важкі каменюки, сподіваючись спустити лавину. Макс ухилявся від більшості брил, а ті, що влучали, не завдавали машині жодної шкоди.

Врешті Баррент був припертий до вузької стрімкої скелі. Далі видертися він не міг. Він вичікував. Коли машина наблизилася впритул, Баррент притис променевик до металу й натис гачок.

Машина на мить здригнулася від повного розряду променевика. А тоді вибила зброю йому з рук і обхопила мацаком за шию. Металевий зашморг затягнувся, і Баррент відчув, що ось-ось знепритомніє. Він ще встиг подумати: його просто задушать чи зламають карк?

Несподівано зашморг розпустився. Машина відкотилася на кілька футів. За нею Баррент побачив перші сонячні промені.

Отже, він вижив у Ловах. Машину запрограмували так, щоб вона не вбивала після світанку. Але вона не відпустить його. Чекатиме, поки надійдуть Мисливці.

Мисливці відвели його до Тетрагіда, де натовп вітав його, мов героя. Дві години він і ще четверо щасливців простували до будинку, в якому містився Комітет Винагород. Голова Комітету виголосив коротку, але зворушливу промову про сміливість і винахідливість кожного під час Ловів. Усі, хто вижив, отримали підвищення до статусу Гаджі, й голова подарував їм по золотій сережці.

Завершуючи церемонію, голова побажав новоспеченим Гаджі легкої смерті в Іграх.

Охоронці відвели Баррента з Комітету Винагород до камери під Ареною. Йому порадили набратися терпіння: Ігри вже розпочалися — і невдовзі настане його черга.

До камери, розрахованої на трьох в’язнів, напхали дев’ять чоловік. Більшість із них апатично сиділи чи лежали — вони вже змирилися з неминучою смертю. Але один мов і не знав ніколи ніякого відчаю. Він проштовхався до Баррента, коли той увійшов.

— Джо!

Миршавий шахрай усміхнувся до нього:

— Ми зустрілися в сумному місці, Вілле.

— Що з тобою сталося?

— Політика, — мовив Джо. — На Омезі це вкрай небезпечне заняття, надто під час Ігор. Гадав, що перебуваю в безпеці, але…- Він знизав плечима. — Мене обрали для Ігор сьогодні вранці.

— Чи є хоч якась можливість виплутатися?

— Так. Я розповів твоїй дівчині про тебе, тож, може, її друзі щось зроблять. А я особисто сподіваюсь на помилування.

— Невже?

— Не виключено. Краще вже мати хоч якусь надію.

— У чому полягають Ігри?

— Там є все: двобої між людьми, боротьба з різноманітними зразками омезької флори та фауни, дуелі на променевиках і теплових пістолетах. Казали, що все це запозичили зі стародавнього земного свята.

— А як хтось виживе, то опиниться поза законом,

— Правильно.

— А що це означає?

— Не знаю. І, мабуть, ніхто до ладу не знає. Я лише довідався, що тих, хто вижив, забирає Найчорніший. Вважають, що це неприємно.

— Це зрозуміло, взагалі на Омезі дуже мало приємного.

— Омега — зовсім не таке погане місце. Просто в тебе немає відповідного духу…

Його урвав прихід загону охоронців. Настав час виходити на Арену.

— Помилування не буде, — мовив Баррент.

— Що ж, така вже доля, — відгукнувся Джо.

Вони крокували, щільно оточені охороною. Перед залізними дверима, що вели на Арену, їх вишикували. Перед тим, як начальник охорони відімкнув двері, з бічного коридора, розмахуючи папірцем, вихопився ошатний товстун.

— Що це? — спитав начальник охорони.

— Розпорядження про звільнення під заставу, — мовив товстун, подаючи папірець начальникові. — На звороті — наказ про припинення переслідування. А ось свідоцтво про банкрутство, ось довідка про позику під особисте майно в’язня, ось розпорядження про звільнення арештованого з-під варти і рішення про арешт