Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— не знаю? Вона мені, голубонька, все перед смертю розказала. Їй люди очі відкрили, хто ти й що ти. Ти, Каїне, доніс на Федора жандармам, на її першого чоловіка, на свого товариша, он як! Занапастив душу — і його, й свою!..

— Брехня!

— Не брешу! Ич, як посинів! Боїшся правдоньки! Взяв на себе Каїнів тягар — неси тепер, не згинайся. А вона, голубонька, не знала, не відала, що ти христопродавець, та вийшла за тебе, як Федір сконав на каторзі. А чим завинив? Що вмовляв робочих на заводі требувать більшої платні? То ж на добро людям! А ти набрехав, що буцімто він виступав проти власті! Он як! А Олена як взнала правду — занудилася, згоріла від туги, жалю і горя. А тепер ти хочеш сина її доконати!

— Цитьте, бабо! Цитьте, а то я...

— Що ти мені вдієш? Я вже вузлики зв’язала в дорогу, мені не страшно помирати. А тобі — страшно. Бо багато нагрішив!

— Ненавиджу, ненавиджу вовче сім’я! Хотів своєї дитини, любив Олену пекельно, заздрив Федорові, от і смикнув нечистий...

— Нечистий, нечистий... Все на нечистого звалюєш! У самого серце нечисте. Чим же Павлик не до душі? Янгольська ж дитина. Раз уже так сталося — змий гріх з душі, поможи хлоп’яті вийти в люди, може, й зарахується тобі...

— Мовчіть, бабо, бо тоскно мені! Залиште мене в спокої! Не торкну його більше пальцем. Тільки мовчіть, бо не знаю, що вдію...

— Та вже мовчатиму, мовчатиму. Що поможеться! Дитяти жаль, йому ще жити й жити. Ах ти доленько сирітська! Де ти блукаєш, якими нетрями, що ніяк не прийдеш туди, де тебе ждуть? Ой Боже ж мій, Боже!

Я слухав ту дивну розмову, не тямлячи — сниться це чи діється наяву? Невже вітчим справді продав тата? Так ось чому мама була вічно зажурена? Ось чому Семен ненавидить мене?..

Хвилі болю знову накочуються на беззахисне тільце, червоні та золотисті павуки поважно походжають довкола і тчуть, тчуть срібне мереживо снів, розгортають казкові покривала видінь. Хтось приходить, відходить. Шкарубкими долонями торкається побитого тіла, повертає з боку на бік, співає журливої пісні...

Усі гори зеленіють, Де багачі жито сіють, Тільки одна гора чорна, Де сіяла бідна вдова... Де сіяла, волочила, Слізоньками примочила...
Про кого це вона, про кого так жалібно?
...Пішли діти на долину, Знайшли батькову могилу. — Устань, тату, устань з ями, Тяжко жити нам без мами, Устань, тату, устань з гробу, Тяжко жити нам без роду...

А, це баба Химка співає. Це ж вона про мене... про таких, як я. Скільки тих сиріт розсіяно по землі? Хто знає?

Баба знову щезає... І пливе пітьма, нескінченна болісна пітьма, якій нема кінця-краю...

Потім з тієї пітьми виникає освітлене кільце арени. На ній Ойра-хан. Він пальцем манить мене до себе. Я пересилюю біль і встаю. Сині-пресині очі притягують, застерігають, лікують, знімають біль. Ойра-хан розкриває двері, пропонує зазирнути в отвір. Хто це там? А, вітчим. А з ним ще хтось — невідомий...

— Тут, крім тебе, хтось є?

— Нема, — запобігливо згинається в поклоні вітчим. — У хатині хворий хлопак. Спить...

— Гаразд. Слухай мене: його благородіє пан поручик звелів передати, щоб ти кинув свою роботу...

— Як то?

— Не перебивай. Щоб ти кинув роботу... і влаштувався в цирк.

— В який цирк?

— У нас він поки що один, дурню. Мандрівний. Їм потрібен конюх. Біля коней умієш поратися?

— Умію...

— От і добре. Що? Хто тебе прийме? Не турбуйся, все полагоджено. Кому слід, той все знає...

— А далі?

— Далі — основне. Пан поручик звелів поцікавитися, що за один той... штукар, що чинить всякі фокуси. Ойра-хан, чи як там його... Затямив?

— Не зовсім...

— Треба дізнатися, хто він і що. Як робить всякі химерні штуки. Чи є в нього якісь помічники. З яких країв родом...

— А ви... перевірте...

— Не можна, дурню. Документи в порядку.

— Тоді що ж я... можу вдіяти?

— Роби як знаєш, підслухай, чи що... але дізнайся про того штукаря якнайбільше. Є підозра, що він небезпечна людина. Важлива державна справа, так і знай. Запам’ятовуй все, що почуєш, розпитаєш, кожна дрібничка важлива...

Голоси глухнуть, віддаляються. Я провалююсь в чарівну небувальщину. Що мені вітчим і його зрада? Я володар нескінченного неба, білокрилих лелек і далеких зірок. Я тепер син всемогутнього сну...

...

Минали дні.

Я поволі видужував. Вітчим вже не заходив до хатини. Лише баба Химка приносила мені їсти, прибирала, оповідала казки. А коли залишала на самоті — у відчинене вікно обзивався мінливий світ явищ і образів: ввечері грали на ніжно-сумовитих цимбалах цвіркуни або сповнювали простір мелодійною журбою жаби; вночі крізь ласкаве віття яблунь зазирали в моє серце грайливі іскри зірок — і були вони чомусь такі близькі, рідні й теплі, — а на світанку сусідські півні починали бадьорий перегук, даючи команду сонячним музикам розпочати шалений вогнистий танець. І тоді до небувалого хору прилучалося все — горобці, лелеки, коти, корови, котрі, сонно мукаючи, простували на нашу, кури, що греблися попід дерезою, столітня груша, що доживала свій вік,