Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

Але в Ітхелі сталися події, що знову змінили річище моєї долі. І ніхто не міг передбачити цих подій, бо несподівані шляхи Господа, Бога нашого.

Все почалось із незначного і, здавалося б, не вартого уваги. Опісля Пасхи з півдня прийшли кораблі достойного купця Абд-ар-Рахмана, навантажені товарами до верхівок щогл. Серед скарбів, що привіз купець від берегів Персії, був славетний щит Фраата, прадавнього парфянського царя.

Той щит був мрією найшляхетніших і наймогутніших витязів ойкумени. Давні майстри зробили його зі шкіри старого носорога, дубленої єгипетськими отрутами, а обвід опорядили світлим легким металом, на якому були викарбувані імена двадцяти трьох царів, що носили щит Фраата. У центрі щита майстри укріпили позолочений таріль, викуваний із залізного метеорита. На ньому було нанесено магічні знаки, а сам центр тої священної бляхи прикрашав шестикутний рубін, що його Фраат наказав вийняти з ідола ассирійської богині Бау. Камінь оцей був знаний на Сході як Око Бау,[79] і чаклунська сила його вважалася нездоланною.

Абд-ар-Рахман придбав щита за шістдесят тисяч дирхемів і не збирався продавати менш ніж за сто тисяч. Для володарів Ітхеля він влаштував грандіозний бенкет, де найкращі кухарі Саргиша та Ханбалика створили двадцять перемін страв, а вино гостям подавали сімдесяти сортів. Кожному гостеві на бенкетну ніч Абд-ар-Рахман купив гарну жінку, і найдешевша з цих повій коштувала йому десять дирхемів.

І ось, коли запрошені вже стомились від вишуканих страв, бучної музики та оголених жінок, до бенкетної зали слуги купця внесли щит Фраата. Біле полум’я смолоскипів ударилось об грані священного каменя, і він спалахнув багряним містичним вогнем, немов сама богиня Бау з тисячолітнього ассирійського мороку подивилася у глибини веселої оргії. І не було серед гостей Абд-ар-Рахмана ні одного мудреця, що застеріг би те збіговисько від жахливої небезпеки, як застеріг Даниїл Валтасара. І не було в тій кипарисовій залі ні провидця, ні пророка, а лише полководці, купці та повії; в маленькому камінчику не побачили вони провісника біди і смерті.

Гучним галасом зустріли гості появу щита Фраата, необізнані шепотіли один одному про сто тисяч дирхемів і запивали своє здивування чорним гранатовим вином. Але були серед застільників двоє, що поклялися у серцях своїх оволодіти тою священною зброєю.

Один із цих двох був варяг на ім’я Індульф Чорний. Він очолив варязьку залогу фортеці Башнур, що захищала передмістя Саргиша з півночі. Це був старий кнаґ, із тілом, бойові рубці якого зрослися з подряпинами шкіряного панцира. Індульф голіруч убивав скажених ведмедів у лісах під Неаґардом, а родовим мечем міг розрубати з одного удару дубову колоду завтовшки з чотири людських торси. Око Бау глянуло в просту душу старого воя і запалило в ньому непереборне бажання понести перед лейданґами родовичів щит двадцяти трьох царів.

Другим був воєначальник Хазарії. Ім’я його було Махмуд, і цар Манасія в третій рік свого правління підніс його в звання Великого Шалішина.[80] Походив Махмуд із давнього роду вогнепоклонників Мідії і вважав парф’янського царя Фраата[81] своїм предком. Не наївне бажання носити дорогоцінного щита увійшло у серце Махмуда з блиском Ока Бау; не був він простим воєм, як старий Індульф. Шляхетний вогонь тронного прагнення сорока поколінь предків Махмуда піднявся з безодні його родової пам’яті в ту хвилину, коли невдаха Абд-ар-Рахман наказав винести щит Фраата. Якби Махмуд повернув його своєму родові, то став би на один щабель Божественної Харизми[82] з Ашинами, друзями Чорної Риби.

Так містична воля Бау ввійшла в залу.

Вже були випиті і з’їдені вишукані страви. Вже пригасили смолоскипи і танцівниці скинули з себе останній одяг, щоб упасти на ложа біля гостей. Уже стогони п’яного кохання і короткий жіночий сміх огорнулися темрявою пізньої ночі. А старий кнаґ Індульф і Великий Шалішин Махмуд сиділи тверезі й сумні, думаючи, де взяти сто тисяч дирхемів, зажаданих зарозумілим купцем. Коли над Ітхелем зійшло сонце, ці двоє вже знали, що робити.

Увечері наступного дня всезнаючі пияки біля Дмитрієвої бочки обговорювали дві незвичайні новини. По-перше, Великий Шалішин Махмуд дав наказ довіреним євнухам розпродати свій гарем. На Жіночий ринок Махмуд відправив навіть улюблену наложницю – п’ятнадцятирічну Етель, красу якої оспівували поети від Саркелу до Самарканда. По-друге, варяги з фортеці Башнур почали брати в іудейських лихварів величезні позики по п’ятсот дирхемів під сто відсотків річних. Такого у Місті Степових Вовків не пам’ятали навіть старезні діди.

Того самого вечора до купця Абд-ар-Рахмана прийшли Індульф Чорний і два його брати. Коли варяги вступили у приймальну залу, купець уперше відчув крижаний подих недоброго. Кнаґи були такі могутні, зашкарублі та рішучі, що купцеві здалося, ніби на мармурову підлогу його палацу заповзли три стінобитні машини.

Індульф поклав до ніг Абд-ар-Рахмана три величезних шкіряних мішки:

– Тут сімдесят тисяч дирхемів. Через три дні буде ще тридцять тисяч. Але поклянися на своїй святій книзі, що ти не продаси щита нікому, крім мене.

І Абд-ар-Рахман поклявся на Корані, що продасть щита тільки Індульфові Чорному з роду Лайфсонів Гейрських.

А опівночі до купцевого палацу раби принесли ноші, в яких сидів сам Великий Шалішин Хазарії Махмуд Абд-ар-Рашид Аль-Парфаві Аль-Азаран, котрий після від’їзду царя на південь виконував обов’язки намісника у столиці.

Коли Махмуд пояснив мету свого візиту, Абд-ар-Рахман зблід мов крейда і впав на коліна перед Намісником. Довго купець,