Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Спочатку я подумав: він бреше безсоромно,/Цей дряхлий старигань зі злобними очима…

Що це за слова? Чий вірш?

Він не знав, знав лише, що жінки теж можуть брехати, жінки, що підстрибували, шкірилися й занадто багато бачили краями своїх старих очей, що сочилися слізьми. Не мало значення, хто написав ці рядки. Вони були правдиві – це все, що важило. Ні Елдред Джонас, ні стара карга на пагорбі не могли дорівнятися до Мартена, ба навіть до Волтера, коли йшлося про зло. Але самі по собі вони теж були достатньо лихі.

А потім… у каньйоні на заході від міста… той звук… крики поранених людей і коней… вперше у житті навіть балакучий зазвичай Катберт – і той вражено замовк.

Але це було дуже давно, в іншому коли. Тут і тепер тривожний звук або зник, або тимчасово подолав поріг чутності. Та невдовзі вони знову його почують. Він знав це так само добре, як і те, що дорога, якою він простує, веде до прокляття й вічних мук.

Підвівши погляд на своїх супутників, Роланд вичавив із себе усмішку. Тремтіння в кутику рота припинилося – хоч якась втіха.

– Зі мною все гаразд. Але послухайте: ми зараз дуже близько від того місця, де закінчується Серединний світ і починається Прикінцевий. Першу велику частину нашої подорожі подолано. Ми добре впоралися, не забували обличчя наших батьків, вистояли разом і не брехали одне одному. Але ми підійшли до тонкоходу. Тепер треба бути дуже обережними.

– Тонкоходу? – нервово озираючись, перепитав Джейк.

– Це місце, де тканина існування витончилася до краю. Відтоді, як Темна Вежа почала падати, вони з’являються дедалі частіше. Пам’ятаєте, що ми побачили під собою, коли виїхали з Лада?

Вони урочисто закивали головами, згадавши землю, що поплавилася й стала подібною до чорного скла, стародавні труби, які світилися бірюзовим болотним вогнем, потворних птахів із напнутими шкіряними крилами-вітрилами. Зненацька Роланд відчув, що не витримає більше ні хвилини, якщо вони й далі стоятимуть довкруж і дивитимуться на нього згори вниз, наче на п’яничку, що зчинив бучу й повалився на підлогу в барі.

Він простягнув до своїх друзів – своїх нових друзів – руки, й Едді допоміг йому зіп’ястися на ноги. Зібравши всю свою гігантську волю в кулак, стрілець спромігся стати рівно, не хитаючись.

– Хто така Сюзен? – спитала Сюзанна. Глибока складка, що пролягла на її чолі, промовисто свідчила, що жінка стурбована, і вочевидь не лише випадковою подібністю імен.

Роланд перевів погляд з неї на Едді, потім на Джейка, який опустився на коліно, щоб почухати Юка за вухом.

– Я розповім. Але не тут і не зараз.

– Та ти весь час це кажеш, – пробурчала Сюзанна. – Чи ти просто хочеш, аби ми відчепилися?

Роланд похитав головою.

– Ви почуєте мою історію, принаймні, цю її частину, але тільки не на цій металевій діжці.

– Ага, – погодився Джейк. – Ми тут як на спині в дохлого динозавра. Мені весь час ввижається, що Блейн от-от оживе знову і почне нам… ну не знаю, голови морочити абощо.

– Замовкло, – сказав Едді. – Нема вже того звуку, що так нагадував звучання педалі «вау-вау».

– Мені він нагадав одного старого, якого я бачив у Централ-парку, – докинув Джейк.

– Чоловіка з пилкою? – спитала Сюзанна. Джейк подивився на неї круглими від подиву очима, і вона кивнула. – Тільки я його бачила ще не старим. Тут не лише географія схибнулася. Час теж якийсь дивний.

Едді оповив рукою її плечі й легенько стис в обіймах.

– Ну то й амінь.

Сюзанна повернулася до Роланда. Її погляд не звинувачував, а прямо й відкрито оцінював, що не могло не викликати в стрільця щирий захват.

– Я ловлю тебе на слові, Роланде. Хочу знати про ту дівчину, в якої було моє ім’я.

– Згодом ти все почуєш, – повторив Роланд. – А поки що злізьмо з цієї потвори.

Але, як виявилося, сказати було легше, ніж зробити. Трохи перекособочений Блейн зупинився у чомусь на кшталт Колиски Лада, тільки просто неба (вздовж одного краю платформи, ніби доказ кінця останньої подорожі Блейна, тяглася смужка рожевих металевих ошурків), а від даху баронського вагона до бетону платформи було добрих двадцять п’ять футів. Якщо аварійна драбина на кшталт тієї, що спустилася до них крізь люк у стелі, й існувала, то її заклинило під час зіткнення й примусової зупинки.

Знявши з плеча кошіль, Роланд покопирсався в ньому й видобув ранець із оленячої шкіри, в який вони садовили Сюзанну там, де не могли провезти її на візку. Тепер, принаймні, не треба турбуватися про візок, подумав стрілець. Вони загубили його, коли поспіхом тікали з Лада, прагнучи якнайшвидше опинитися у вагоні Блейна.

– А це вже нащо? – виклично спитала Сюзанна. Вона завжди ставала агресивною, коли в полі зору з’являвся ранець. «Тих біломазих мудаків з Міссісіпі я ненавиджу гірше за ранець, – одного разу зізналася вона Едді голосом Детти Волкер, – але часом, солоденький, вони мені однаково ненависні».

– Спокійно, Сюзанно Дін, спокійно, – злегка всміхнувся стрілець. Він розв’язав плетиво стрічок, із яких складався ранець, витяг шмат шкіри, що правив за сидіння, і знову скріпив стрічки між собою. Потім старомодним шкотовим вузлом прив’язав до них останній міцний шматок мотузки. Роблячи це, дослухався до бурмотіння трясовини тонкоходу… так вони вчотирьох слухали, чи не зазвучать, бува, ритуальні барабани, так вони з Едді слухали, чи не почнуть омаромонстри свій перехресний допит («Дед-е-чем? Дид-е-чі? Дам-е-чам?»), виповзаючи проти ночі з морських хвиль.

«Ка – це колесо», – подумав він. Або, як полюбляв казати Едді, що прийшло, те й пішло.

Закінчивши розбиратися з мотузкою, під плетивом шнурків він прилагодив петлю. Не вагаючись ані секунди, Джейк засунув у неї ногу, взявся однією рукою за мотузку і вхопив Юка, примостивши його в згині ліктя другої руки. Пухнастик нервово роззирнувся, тихенько заскімлив, потім витягнув шию і лизнув Джейка в обличчя.

– Правда ж, ти не боїшся? – спитав Джейк у свого вухастого друга.

– Їшся, – погодився Юк, але поки Роланд і Едді спускали Джейка вниз, сидів тихо, як миша. Аж до самої землі мотузки не вистачило, та Джейк без проблем звільнив ногу з петлі й, зістрибнувши, подолав ті чотири фути, що лишалися. Поставив Юка на лапи, й той потрюхикав геть, обнюхуючи місцину, а потім задер ногу на стіну вокзалу. Ця будівля