Читати книгу - "Мертва голова"

не красивий? І хіба він не герой дня? А місіс Файт — Сполдінг це добре знав — була дуже гонористою жінкою. Її багатство забезпечувало виконання всіх її примх. І найкращою її втіхою було читати про себе в газетах. Вся Америка повинна була знати, як вона виглядає в новому платті, що їй подавали на обід, які духи вона замовила в Парижі, а мережива в Брюсселі, скільки тисяч доларів коштувала їй нова ванна кімната з рожевого мармуру. Пропозиція Сполдінга імпонувала її гонористим планам. Згодившись на шлюб, Файт може незабаром покинути Сполдінга, а потім розповісти про це кореспондентам, і вся Америка сміятиметься з нього, Короля сміху! Як спритно місіс Файт обдурила його! Або вона може вийти за нього заміж, а потім вдати з себе жертву насильства. Теж сенсація! І знову Сполдінг буде в смішній ролі. Або — чим не сенсація! — Файт одружиться з Королем сміху в небесах. Тиждень, місяць газети пережовуватимуть цю подію. Потім вона покине його, розлучиться з ним, хоча б на тій підставі, що не хоче жити під постійною загрозою бути засміяною на смерть.

Думки Сполдінга почали плутатися. Він готувався до страшенної боротьби, зібрав усі свої «сміхотворні можливості», всі сили своїх нервів. Він був у стані напруженої бойової готовності… І раптом ця несподівана розрядка. Така раптова капітуляція ворога перетворювала його перемогу в поразку.

Яка помилка! Що робити, що робити?! Ні, чорт візьми, він не згоден! І треба просто тікати!

Сполдінг зробив уже крок до дверей, але Файт стежила за ним.

Куди ж ви? — вона спритно вхопила його за рукав і посадила на низьке крісло біля себе.

Сполдінг зайняв це принизливе становище без звуку протесту. Таки справді з ним діялося щось недобре. У всьому цьому є щось… смішне, дуже смішне.

— Ха-ха-ха-ха-ха! — раптом зайшовся Сполдінг таким заливчастим сміхом, яким мало хто сміявся з його жертв.

— Що з вами? — спитала Файт, здивовано дивлячись на Сполдінга.

— Як це?.. — раптом почав він, майже на кожному слові перебиваючи себе сміхом. — Як це говорив старик Бергсон? Дотепність часто полягає в тому, щоб продовжити думку співрозмовника до тієї точки, де вона стає власною протилежністю, і співрозмовник сам потрапляє, так би мовити, в пастку, поставлену його ж власними словами. Так у нас з вами й вийшло! Ви розумієте?

— Нічого не розумію, — відповіла Файт.

Сполдінг зайшовся ще нестримнішим сміхом. Потім раптом перестав сміятися, наче в ньому щось обірвалось. Він замовк і став серйозним, навіть похмурим.

— Я, на жаль, зрозумів відразу надто багато. І, правду кажучи, я потрапив у пастку, яку сам поставив. Я повністю зрозумів секрет смішного, і для мене смішнішого більше не існує. Для мене нема більше гумору, жартів, дотепів. Є тільки категорії, групи, формули смішного. Я аналізував, машинізував живий сміх. 1 тим самим я вбив його. Ось зараз я сміявся. Але мені вдалося і цей сміх аналізувати, анатомувати, вбити. І я, фабрикант сміху, сам більше вже ніколи в житті не сміятимусь. А що таке життя без жарту, без сміху? Без нього — навіщо мені багатство, влада, сім’я? Я пограбував самого себе…

— Про що ви базікаєте, Сполдінг? Опам’ятайтесь, нарешті! Чи ви п’яні? — роздратовано вигукнула Файт.

Але Сполдінг, опустивши голову, сидів нерухомо, мов статуя, похмурий, замислений, не відповідаючи на запитання, не звертаючи уваги ні на кого.

Його довелося відвезти в лікарню. Головний лікар виявив у Сполдінга душевний розлад на ґрунті крайнього виснаження нервової системи. «Найвидатніші артисти-коміки нерідко закінчують чорною меланхолією», — говорив лікар. Але його молодий асистент, оригінал і любитель парадоксів, запевняв, що Сполдінга вбив дух американської машинізації.

НЕВИДИМЕ СВІТЛО

— З усього видно, що Віроваль — знаменитий лікар.

— Доводиться погодитись, якщо це видно навіть абсолютно сліпим.

— Звідки ви знаєте, що я абсолютно сліпий?

— Мене не обманять ваші ясні голубі очі. Вони нерухомі, немов у ляльки. — І, тихо розсміявшись, співрозмовник додав: — Між іншим, я крутив пальцем перед самим вашим носом, а ви навіть оком не моргнули.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — гірко всміхнувся сліпий і нервово пригладив своє і без того причесане волосся. — Так, я сліпий і сказав «з усього видно» за звичкою. Але багатство і славу можна сприймати не тільки зором. Найкращий квартал міста. Власний будинок-особняк. Запах троянд біля входу. Широкі сходи. Швейцар. Аромат дорогих духів у вестибюлі. Лакеї, камеристки, секретарі. Фіксована висока плата за візит. Попередній огляд асистентами. М’які килими під ногами, оббиті дорогим шовком крісла, благородний запах у цій прийомній…

— Чудова психічна підготовка, — неголосно зауважив співрозмовник, зморщивши в іронічній посмішці своє жовте обличчя. Він побіжно оглянув розкішну прийомну Віроваля, немовби перевіряючи відчуття сліпого. Всі крісла були зайняті хворими, багато з яких носили темні окуляри або пов’язки на очах. На обличчях пацієнтів — чекання, тривога, надія… — Ви, очевидно, недавно втратили зір. Як це сталося? — звернувся він знову до сліпого.

— Чому ви думаєте, що недавно? — здивовано підняв брови сліпий.

— У сліпих від народження інші повадки. У вас, очевидно, вражені зорові нерви. Мабуть, некроз нерва як наслідок дуже неприємної хвороби, яку не заведено називати…

Щоки, лоб і навіть підборіддя сліпого порожевіли, брови насупилися.

— Нічого подібного, — швидко, з обуренням у голосі, заговорив він, не повертаючи голови до співрозмовника. — Я електромонтер. Працюючи в одній з експериментальних лабораторій Всесвітньої компанії електрики по монтажу нових ламп, що випромінюють ультрафіолетове проміння…

— Все інше зрозуміло. Я так і думав. Чудово! — співрозмовник потер руки, нахилився до сліпого й зашепотів йому на вухо: — Киньте ви цього шарлатана Віроваля. З таким же успіхом ви могли б звернутися по лікарську допомогу до чистильника чобіт. Віроваль