Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

Мишкові оченята враз стали круглі, мов п´ятаки.

— Як у кіно, — захоплено вигукнув він.

Я ще раз свиснув і підкинув бичка, але цього разу дельфін не підхопив його. Я помітив сплески води за гирлом — Артист подався у відкрите море.

— Ти, Юрку, бува, не дресирувальник дельфінів? — нарешті отямився мій друг.

— Цього дельфіна-самітника знають у нас всі, — почав розповідати я. — Повесні він оселяється у нашій затоці. Коли фелюги повертаються з моря, дельфін зустрічає їх біля гирла і рибалки щедро пригощають його рибою. А він — уявляєш! — зводиться на хвоста, крутить ним у воді й довго отако біжить за фелюгами: дякує за частування. За ті витівки рибалки прозвали його Артистом. Коли ж закінчується путина, Артист до осені залишає наш Бугаз. Де він живе, ніхто не знає.

Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.

«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».

Тієї ночі я спав уривцем, бо з думки не йшли жваві листочки — камбалятка. Це ж уранці їх знову почнуть глитати ненажери-сіряки… Не спалося й Мишкові.

Перед ранком я все-таки заснув, і мені таке приверзлося! Нібито стою я на березі моря. Раптом завирувала вода і звідти випірнула величезна червоноока тварина, схожа на сірого бичка. Роззявивши зубасту пащу, страховисько кинулося на мене. У мене стислося серце. «Ось я тебе зараз пригощу»! — вигукнув я, підняв над головою весло і… прокинувся. Біля ліжка стояла мама.

— Синочку, з ким це ти уві сні воюєш? І чому це ви сьогодні так заспалися? Он уже й сонечко у віконце зазирає, і цуцик біля своєї хатки скавчить, на свого господаря чекає. Ану, вставайте мерщій! Ти, Мишку, візьми он тамечки, коло дверей, горщик зі сніданком для Пуха і біжи до нього, а ти, Юро, полізь на горище по сухі бички. Будемо снідати. Картопельку зварила. Та швидше мені, бо картопля холоне. Домовилися?

— Угу, — не дуже бадьоро прогули ми. Так хотілося ще поспати!

По рипливій драбині я видерся на горище і потрапив у царство запашистого духу: жмутиків лікарських трав і бичків, які були порозвішувані геть на всіх бантинах. Я зняв кілька низок бичків і тут-таки, одразу за перекладиною, у закутку побачив чималий запилений згорток. Я не раз його там бачив, але якось не звертав уваги, а тут щось ніби підштовхнуло мене до нього. Я розгорнув брезентину і побачив… дельфіна. Ні, не справжнього, але в нього, як у справжнього, був білуватий живіт, темно-сіра спина й блискучо-чорні оченята. Дельфінча було пузатеньке, мов бочечка. Хто його зробив і навіщо, я не знав. Іграшка? Наче ні — надто вона велика. І навіщо б в іграшки до живота було причеплено кільце, а до нього ще гумовий скрутень.

— Ма, а що то за дельфінча на горищі лежить? — спитав я матір, коли повернувся до хати.

— Яке дельфінча?

— Чимале, мов справжнє.

— А-а-а, — пригадала вона, — так то ж, синочку, твого діда пузан-помагач.

— Помагач?! Як це? Він же дерев´яний.

— І зовсім не дерев´яний, а з шамату — кори коркового дуба — зроблений. А для чого — розповім. Колись тюльку та хамсу в морі ловили не драгами, як тепер, а величезними сітчастими пастками-ставниками. Частенько у ті пастки з рибою потрапляли й дельфіни. Ото була біда! Вони рвали сітки, валяли жердини-гундери, на яких трималася пастка, а часом і самі гинули у тій западні. І от за порадою мудрія діда Мореписця твій дід злагодив оте дельфінча. Його ставили на якір осторонь від ставника. Помітивши його, дельфіни-азовчанки кидалися до нього й розпочинали підкидати, але гумовий скрутень міцно тримав пузька на одному місці. Якийсь час дельфіни вовтузилися навколо тієї іграшки, а тоді тікали геть з того місця і вже у ставник не потрапляли…

Я слухав мамусю, і все в мені аж тремтіло від радості: «Пузько — ось хто врятує моїх камбаляток!»

— Що з тобою, синку? — помітила мама мій стан.

— Нічого. Все нормально — навмисно байдуже відповів я. — А можна мені взяти пузька на море?

— Навіщо він тобі?

— Викупаємо його з Мишком, а може, й покатаємося на ньому.

— Бери, він тепер нікому не потрібний.

— Збираєшся сіряків лякати цим опудалом? Дудки! Не злякаються вони, — сказав Мишко, критично оглядаючи дельфінятко, що лежало на березі моря. Що й казати, вигляд у нього був не дуже грізний. Але я не здавався.

— Ще як злякаються, — відказав я. — Побачиш.

Ми заякорили Пузька серед гирла, а самі повеслували до вікмора. Пух лежав на своєму місці на палубі: він навчився самостійно берегом добиратися до фелюги.

На морському дні господарювали сіряки. Їх було ще більше, ніж учора, і нові зграї все прибували з моря: смачних