Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Та не довго спочиває море. День-два постоїть Вітродуй по команді «струнко», а потім, дивись, знову повертається. Та ще й руку назустріч сонцю простягне.

У селищі починається загальне пожвавлення. Лунають радісні вигуки:

— Дідуган сонце нюхає.

— Левантом запахло!

Один перед одним поспішають у море човни, сейнери. На рибзаводі метушня.

Левант — рибний вітер.

Левант — годувальник.

Східний — скажений вітер. Налетить, ураз розбурхає море, і тоді з пінястими хвилями пливуть до північних берегів з казково багатою рибою Таганрозької затоки косяки неповоротких сул і величезних білуг та осетрів. Риба завжди пливе за вітром. А тому рибалки прощають вітрові-розбишаці шкоду, яку він часом завдає людям: то баркас перекине, а то, дивись, і причал розтрощить — одні трісочки на берег викинуть хвилі. Особливо лютий зимовий левант. Але тільки він вгомониться, як Вітродуй одразу повертає руку на захід: звідти починає дути вітерець, який азовські рибалки називають пунентом.

Влітку цей вітер приносить з далекої Атлантики важкі чорні хмари. Тоді над морем шаленіють грози, і цей же вітер завертає рибу у Таганрозьку затоку. А коли засяє, вигляне сонце, деркуляни, по-святковому одягнені, не кваплячись чимчикують до улюбленого дуба. Під крислатим гігантом у літню спеку можна випити кухоль холодного пива, послухати і самому розповісти якусь оповідку. Рибалки вміють розповідати. Лише про того ж деркулівського дуба скільки можна почути!

Діди твердять, що то ніби справа рук запорожців. Мовляв, давно-давно привезли його сюди зі славнозвісної Хортиці, що на Дніпрі, зовсім малесеньким саджанцем. На берег моря чувалами наносили родючого чорнозему гору. І посадили хортинський дубок. Місце те Деркулями прозвали, бо птахів деркачів тьма-тьмуща тут була, повітря дзвеніло від них.

У громадянську під дубом збирав побратимів-партизанів ватажок Грицько Голик. Його до цього часу пам’ятають азовці.

Найважливіші свої справи рибалки тепер вирішують під дубом.

Вже давно скиглять морські вітри у гілках дуба-велетня. І роки, як весняні швидкі хмарки, пролітають над селищем, яке загубилося серед непрохідних очеретяних хащ.

Все помічає невсипущий Вітродуй. Він бачив, як із бухт зникли хиткі шаланди, а з’явилися красені сейнери. І вже не тягли, надриваючись, рибалки волокуші. Водночас ловець вітрів помічав — все менше рибалок підкорялося йому, могутньому вітровказові.

Що трапилось?

Багато азовських рибалок рушило на океанські простори. А інші… прощалися з морем. Вітродуй бачив: на світанку, коли ще спало селище, до берега підходили рибалки. Вони вклонялися морю:

— Залишаємо тебе, рідне море! Спасибі тобі за хліб та сіль. На материк подамося пшеничку сіяти. Прощавай!

А море котило на берег хвилю і солоними бризками обсипало людей.

У селищі залишилися лише ті, хто по-справжньому любив своє море і вірив у його силу.

Лютневого дня над Деркулями сяяло яскраве зимове сонце. Морози перетворили затоку на чудову ковзанку для дітвори. Дерев’яний Вітродуй стояв смирно, здавалось, ніщо не віщувало біди. Лише в очеретах лементували граки — вони завжди там зимують. Згодом галаслива чорна хмара піднялась у повітря і подалася на материк так хутко, наче з птахами летів сам сокіл-сапсан. Ніхто уваги не звернув на гайворонів. А ввечері неждано на Приазов’я налетів ураган. То була тривожна ніч. До ранку світилися вікна рибальських хаток. Трапилось нещастя. Шторм вихопив трьох ковзанярів — страшна смерть чекала дітей на крижині у похмурому нічному морі.

Мужній Вітродуй, запорошений снігом з голови до ніг, всю ніч стійко витримував могутні пориви вітру і все вказував рукою на схід — шаленів зимовий левант…

Прокинувся Тарас від різкого запаху дельфінячого жиру. Розплющив очі. Поруч стояв батько:

— Прийшов попрощатися…

— Знову у море, тату?

— Так, на Піщану косу.

Тарас дивиться на батькові чоботи з відкоченими біля колін халявами. Це від чобіт такий густий запах дельфінячого сала: батько завжди їх змащує перед виходом у море. Заздрить хлопець батькові: відпливає той у море, буде вести сейнер серед криги. А тобі вранці — до школи… Уроки… Тарас зітхнув.

— Ну, будь здоровий. Господарюй удома. Я пішов… — Батько торкнувся шорсткою долонею ніжної дитячої щоки.

Коли батько був уже коло дверей, Тарас раптом згадав:

— Тату, я через три дні іменинник. Повертайся!

— Я пам’ятаю, сину! Жди.

Хлопець чує, як хряснула хвіртка і глухо застукали батьківські чоботи по мерзлій землі… «Поспішає батько. Затримався», — подумав хлопець. Потім підвівся з постелі, сів на підвіконня і довго дивився у вікно. А коли в кімнату долинули сигнали сирени відпливаючого сейнера, син шкіпера погасив світло і, зіщулившись від холоду, ліг у постіль, закутався у теплу ковдру.

Тоді ж ліг спочивати у своїй кімнатці сліпий дід Тарас. Дідусь засинав, а онук ще довго вовтузився. Багата хлоп’яча фантазія малювала чорні хвилі бурхливого нічного моря, могутню фігуру батька біля штурвала сейнера. Потім, засинаючи, він уже сам керував судном, що йшло проти тяжкої зимової хвилі в таємничу нічну далечінь…

…Шкіпер Грицько Тарасович Вертипорох, ідучи в море, завжди говорив з сином. Йому подобались захоплені очі Тараса. А дотик до ніжної синової щоки надавав упевненості і твердості його рукам. Це тепло ще довго відчував шкіпер на міцному морозі у відкритому морі. Непокоїла лише думка: чи зможе колись його син, якого він хоче бачити тільки рибалкою, витримати суворі