Читати книгу - "Знахідка на все життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Навесні від деркулівських берегів відійшла фелюга, споруджена рибалками, на борту її напис — «Сватенко Марія»…
«Підросла дітвора», — розмірковував дідусь. Пригадує, як з війни повернувся син Грицько, а згодом з евакуації — невістка. Наче недавно було, а вже онук ходить до першого класу. Назвали дідовим ім’ям.
Спадає на думку й інше.
Хто ж з дітей рибалок залишиться біля моря?.. Кому доведеться передавати штурвали сейнерів… Та коли погляд зупинився на рудому хлопчиськові, який стояв поруч з його Тарасиком (був той хлопчик у батьківській смугастій тільняшці і тримався, як і належить справжньому рибалці), дідусь мимоволі усміхнувся. Він знав цього прудкого хлопчиська. Та хто в селищі не знав паливоду Кузьму? «Цей рибалкою неодмінно стане». Підвівся дід, його оточили ті ж завзяті і щасливі. Хотів було говорити, але до нього раптом протиснулись крізь натовп два хлопчики. Один націлив об’єктив фотоапарата:
— Фотографую! Петре, освітлення!
Спалахнуло яскраве світло — і тієї миті нестерпний біль, мов лезо, різонув по очах старого. Затуливши очі, похитнувся. Його підхопили десятки дитячих рук.
— Що з вами, дідусю?
— Здається, згасло моє світло, — простогнав старий.
Через кілька хвилин діда Тараса відправили до селищної лікарні, а вранці на санітарному літаку до Одеси…
Найкращі спеціалісти лікували, та нічого не змогли зробити. Відтоді й поринув у вічну темряву деркулівський дідусь.
Коли виписали з лікарні, вирішив перевірити себе — самостійно, з ціпком у руках дійшов від автобусної зупинки до своєї хати. Вулиці рідного селища він добре пам’ятав. За дідусем, який навпомацки ішов провулком, спостерігав онук Тарас. Він сам господарював у дворі, бо всі були на роботі. Спочатку малюк не впізнав діда. Та коли той завернув у двір, Тарасик кинувся йому назустріч. Схопив за руку.
— Хто це? — зупинився дідусь.
— Це я!
— Онучок.
Тарас Вертипорох зняв кашкета:
— От я і вдома.
Старий Тарас живе в окремій кімнаті. З перших днів намагався все робити без сторонньої допомоги, а згодом навіть почав відвідувати дуба-здоровила. Під крислатим велетнем рибалки змайстрували для діда лаву якраз біля стежинки, якою вони повертали з моря.
Вдома дід і хвилини не сидів склавши руки. Помацки в’язав рибальські сітки, вирізав вербові іграшки дітлахам. А одного разу попросив, щоб йому принесли теслярський інструмент та ще пеньок сухої верби. Невдовзі сліпий навідався до Якова Буша, коваля колгоспного. Вони про щось довгенько домовлялися, а згодом Яків змайстрував для дідуся дивні речі — якісь важелі та кружала з дірочками. До діда частенько почав навідуватися і його приятель — колгоспний бондар Артем Сидорович. Тоді старий нікому не дозволяв заходити до своєї кімнати. Правда, Тарасику кортіло хоч одним оком зирнути: що він там майструє? Не раз онук тихенько відхиляв двері, але щоразу чув одне і те ж:
— Причини, Тарасику, двері. Ось скоро закінчу — побачиш.
І от одного разу, коли хлопчик грався на вулиці, він почув:
— Ого-го! Тарасику! Ану, хутчіш сюди!
Ще з порога онук побачив таке, від чого перехопило подих: посеред дідового столу стояла дерев’яна фігурка.
— Чого ж ти мовчиш? Скажи мені, онуче, що ти бачиш?
— Іграшку. Я і не піднесу такого. Лише руки начебто дуже довгі у нього.
— Зажди, зажди, хлопче, — усміхнувся дідусь. — Тепер ти краще скажи мені, що воно робитиме. — Старий протягнув під стіл руку, за щось сіпнув. Фігурка здригнулася, підняла правицю.
— Іграшка механізована, — Тарасик сплеснув у долоні. — Дідусю, дозволь мені хоч трішечки побавитися.
— Не іграшка це, онуче. Вона вітровказом буде рибалкам. Може, і тобі, Тарасику, колись доведеться ті вітри запрягати у вітрила рибальські.
…Наступного дня рибалки приладнали дивовижну дерев’яну фігурку-вітровказ на даху школи, звідки усім було добре видно ловця вітрів. Згодом його назвали просто Вітродуєм. Відтоді у рибальському селищі Вітродуй перший зустрічав ранкове сонце, перший помічав рибальські човни, що прямували до берегів, а окрім того, завжди у липневу спеку і в хуртовину стеріг азовські вітри. І ледь легенький війне — він тієї ж миті поверта обличчя назустріч вітрові та ще й руку простяга.
З високої вежі деркулівської школи Вітродуєві було видно все селище. Ондечки довгою стрічкою розтяглися білі хатки рибалок, широчезне рибзаводське подвір’я, на рейді погойдуються човни. Бачив Вітродуй і вузеньку стежку-доріжку, що звивалася поміж очеретами. Це і був єдиний шлях, який з’єднував селище рибалок з материком. Далеко-далеко, аж на небокраї, синіли стрімкі кручі. Там кінчалися очеретяні хащі і розливалося безкрає море пшениць та соняхів. Звідти восени Вітродуй зустрічав холодного вітровиська-трамунтана, який на своїх крилах приносив до моря азовську зиму, часом з лютими морозами, завірюхами, а бува, й з січневими зливами та громовицями.
Недремний Вітродуй бачив, як ранком, коли над неспокійними морськими хвилями спалахнула червона зоряна смужка, з хат виходять рибалки.
Коли Вітродуй безсило опускав руки — вітер відпочивав. У такий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахідка на все життя», після закриття браузера.