Читати книгу - "Тихий Дін"

— Гарна й так! Либонь не тебе ж сватають, кому ти потрібна, лишай кінський!..

— Зроду бешкетник, а під старість же дужче зваріював.

— Но-но, ти мені дери мовчака!

— Сорочку б чисту вдягнув, запітнилася он на Ьіині, і не сором? Ач, нечистий дух!—лаялася жінка, оглядаючи Мирона Григоровича, поки старости йшли двором.

—1 Дарма, вгадають надісь і в цій. Рогожку вдягну, і то не відсахнуться.

— Доброго здоровля! — спотикаючись об поріг, кукурікнув Пантелей Прокопович і законфузився за гучний свій голос; діло направив тим, що з півфунта чорної шерсти, вирослої на бороді, запхав собі в рота і зайвий раз перехристився на образи.

— Здрастуйте, — привітав господар, чортом оглядаючи сватів.

— Годину бог дає...

— Хвала богові, держиться!

— Народ хоч трошки підпорається. >

— Це вже так!

— Та-а-ак.

— Агм...

— От ми й приїхали, значця, Мироне Григоровичу, з тим, щоб дізнатися, як ви проміж себе надумали, — чи зійдемось ми сватами, чи не зійдемось...

— Проходьте, будь ласка. Сідайте, ласкаві, — запрошувала господиня, кланяючись і обдуваючи подолом довгої рясної спідниці натерту цеглою долівку.

— Не турбуйтеся, будь ласка.

Іллівна сіла, шелестячи попліном підвернутої сукні. Мирон Григорович сперся на стіл, причепурений новою цератою, помовчав. Від церати неприємно тхнуло вогкою Гумою і ще чимось; поважно гляділи покійні царі та цариці з каймистих кінців, а насередині красувалися найясніші панянки в білих капелюхах і засліджений мухами, цар Микола Олександрович.

Мирон Григорович перервав мовчанку:

— Що ж... Вирішили ми дівку віддати. Породичаємось, коли зійдемося.

На цім слові Іллівна звідкись з невідомих глибин своєї люстринової з буфами на рукавах кохти — звідкись, мов би з-за спини, витягла високу паляницю й жваконула її на стіл.

Пантелей Прокопович хотів для чогось перехриститись, та зашкарублі клішнюваті пальці, склавшись для хреста і піднявшись до половини належної путі, змінили форму: великий чорний нігтяний палець проти волі хазяїна несподівано просунувся між вказівним та середнім, і цей безстидний вузлик пальців злодійкувато майнув за відтобурчену полу синього чекменя, а звідтіля витяг вхоплену за шийку червоноголову пляшку.

— Отож тепера, любі ви мої сватоньки, помолімося богові, випиймо і поговорімо про наших діточок і про умову...

Пантелей Прокопович, зворушено блимаючи, дивився на засіяне холодним ластовинням обличчя свата й ласкаво ляпав широкою, мов кінське копито, долонею в зад пляшці.

За годину свати сиділи так тісно, що смолянисті кільця Мелехівської бороди торкали рівні руді пасма бороди Кор-шунівської, Пантелей Прокопович солодко дихав солоним огірком і умовляв.

— Дорогий мій свате, — починав він гучливим шептом,— любий мій сватоньку! — зразу підносив він голос до крику,— свате!—ревів він, показуючи чорні притуплені зуби-сміюнці,— вкладка ваша дуже навіть неперёносна для мене! Ти здумай, дорогий свате, здумай, як ти хочеш мене скривдити: Гетри з ґальошами — раз, шуба дінська — два, дві сукні шерстяні:— три, хустка шовкова — чотирі. Це ж роз-зор!..

Пантелей Прокопович широко розводив руками, шви на плечах його ляйб-козачого мундира тріщали, і пасмами здіймався порох. Мирон Григорович, знизивши голову, дивився на залиту горілкою та росолом з-під огірків церату. Прочитав угорі закручений вибагливим рисунком напис: "Самодержцы. российские". Повів"очима нижче: "его императорское величество государь император Николай..." Далі лягла картопляна лушпайка. Вдивився в малюнок: обличчя царевого не видно, стоїть на ньому порожня горілчана пляшка. Мирон Григорович, побожно блимаючи, намагався роздивитись форму пишного під білим пасом мундира, але мундир було рясно запльовано огірковим склизьким насінням. З кола безбарвно однакових доньок самовдоволено позирала імператриця в крислатому капелюсі. Стало Мирону Григоровичу прикро до сліз. Подумав: "Дивишся зараз надто погордо, мов гуска з кошика, а от доведеться доньку видавати заміж— тоді я гіо-див-лю-ся-а... Либонь тоді застрибаєш!"

Під вухом його великим чорним чмелем гудів Пантелей Прокопович. Підвів на нього в каламутній слизоті очі, прислухувався:

— Нам, щоб справити для твоєї, а тепер воно все одно і моєї, дочки... для моєї і твоєї доньки таку викладку... знову ж гетри з ґальошами і шуба дінська... нам треба худобинку з обори вигнати і продати.

— Шкода? — стукнув Мирон Григорович кулаком.

— Не та оказія, що шкода...

— Шкода? і

— Стривай, свате...

— А коли шкода — під три чорти!

Мирон Григорович повів розчепіреною пітною рукою по столі, згріб на підлогу чарки.

— Твоїй же доньці жити доведеться й наживати!

— І не-хай! А вкладки клади, інакше не свати!..

— Худобинку з двору зганяти... — крутив Пантелей Григорович головою. Серга тіпалася в вусі, скупо поблискуючи.

— Вкладка повинна бути!.. У неї свого одягу скрині, а ти

мене-е вшануй, коли до серця,вона;вам припала!.. Така наша козацька поведенція. В старовину було, а' нам на старовину потрапляти...

— Вшаную!...

— Вшануй.

— Вшаную!..

— А наживати — хай , молоді наживають. Ми нажили і живемо не гірше