Читати книгу - "Тихий Дін"

— Ховайся за косарку! Істинний бог, шмагоне батогом. Поки розберемось, а він вишмагає... — посміхаючись сказав Григорій і на всякий випадок зайшов по той бік косарки.

Вмилений кінь біг по стерні труською ристю. Пантелей Прокопович бовтаючи ногами (їхав він без сідла, охляп), вимахував гарапником.

— Що ви тут накоїли, чортове насіння?

— Косимо... — розвів руками Петро і опасливо покосився на гарапника.

— Хто кого вилами поров? За що бились?

Повернувшись до батька спиною, Григорій пошепки лічив

розметані вітром хмари.

— Ти що? Якими вилами? Хто бився?.. — Петро, блимаючи, дивився на батька знизу вверх, переступав з ноги на ногу.

— Та як же, мать її курка, прибігла й горлає: "Хлопці ваші вилами попоролися". Га? Це як?.. — Пантелей Прокопович нестямно затрусив головою і, кинувши повід, зскочив з заса-паного коня. Я в Симишкина Федька коня вхопив, та прожогом. Га?

— Та хто це казав?

— Баба!..

— Бреше вона, тату! Спала проклята на возі, й приверзлося їй таке.

— Баба! — верескливо закричав Пантелей Прокопович, знущаючись з власної бороди. — Климівна — курва! Ах ти, бо-ж-же ж мій!.. Зашмагаю сучку!.. — затупотів він ногами, припадаючи на ліву кульгаву.

Здригаючись від німого сміху лопатками, Григорій дивився під ноги. Петро не спускав очей з батька, погладжував пітну голову.

Пантелей Прокопович наскакався й принишк. Сів на косарку, проїхав, скидаючи два загони, і, лаючись, виліз на коня.

Виїхав на шлях, перегнав два вози з хлібом і закурив да хутора. На борозні залишився забутий дрібно плетений з чепурними китицями гарапник. Петро покрутив його в руках, головою похитав — і до Грицька.

— Було б нам з тобою, хлопче! Ач, це хіба гарапник? Це, брат, чисте каліцтво, голову відсікти можна!

XVIII.

Коршунови славилися за перших багатіїв на хуторі Татарському. Чотирнадцять пар волів, косяк коней, матки з При-вальських заводів, півтора десятки корів, сила гульової худоби, отара — з кілька сот овець. Та й так подивитись є на що: будинок не згірший від Мохівського, на шість кімнат — під бляхою, ошальований диллям. Дворові служби криті черепицею гарною та новою; сад — десятини півтори з левадою. Чого ще людині треба?

Тим то боязко і з затаєною неохотою їздив першого разу Пантелей Прокопович свататись. Коршунови для своєї дочки жениха не такого як Григорій могли підшукати. Пантелей Прокопович розумів це, боявся відмови, не хотів кланятися примхливому Коршунову, але Іллівна точила його, мов та іржа залізо, і під кінець зламала впертість старого. Пантелей Прокопович погодився і поїхав, клянучи в душі і Грицька, і Іллівну, і цілий світ заодно.

Треба було їхати вдруге по відповідь: чекали неділі, а тим часом під фарбованим мідянкою дахом Коршунівського куреня буяли глухі чвари.

По від'їзді старостів відданиця на запитання матері відповіла:

— Любий мені Грицько, а більш ні за кого не піду!

— Знайшла жениха, дурепо, — вмовляв батько, — тільки й гарного, що чорний, мов циган який. Та хіба я тобі, моя ягідко, такого женишка відшукаю?

— Не потрібні мені, тату, інші...—червоніла і ронила сльози Наталка, — не піду, хай хоч не сватають. А то хоч до Усть-Медведицького манастиря везіть...

— Бахур бабій, за жалмерками ганяє, — козиряв батька останнім доводом, — слава на весь хутір пішла.

— Про мене нехай!

— Тобі нехай, а мені й поготів. Баба з воза... коли така річ.

Наталка старша дочка — була батькова улюбленка, тому

не тіснив він її вибором. Ще минулими м'ясницями наїжджали старости здалека, з річки Цуцкана, багаті, не провернеш, старовіри-козаки; прибивалися і з Хопра старости і з Чира, але женихи Наталці не подобались, і тратилась марно старо-стівська хліб-сіль.

Миронові Григоровичу в душі Гридько подобався за козацьку відвагу, за любов до господарства й роботи. Він виділив його з натовпу станичних хлопців ще тоді, як на перегонах Грицько' за джиґітовку зняв перший приз, але йому здавалось кривдним віддати дочку за жениха небагатого та й ославленого. ч

— Працьовитий хлопець і з лкця гарненький... — шепотіла йому ночами жінка, погладжуючи його засіяну ластовинням та рудою щетиною руку, а Наталка, Григоровичу, за ним чисто висохла вся... Дуже до серця припав.

Мирон Григорович повертався спиною до жінчиних кістлявих холодних грудей, сердито бурчав:

— Відчепися, реп'яхі Видавай хоч за Пашку-дурня, про мене! От-то розумом бог покривдив! "З лиця гарненький..."— кривомовив він жінку, — що, ти з його морди врожай зніматимеш, чи що?..

— Та вже врожай...

— Та зрозуміло, нащо тобі його обличчя? Був би він чоловік. Та мені, признатися, й не годиться трошки видавати свою дочку до турків. Хоч би вже були люди, як люди...— пишався Мирон Григорович, підстрибуючи на ліжкові.

— Працьовита родина й заможна... — шепотіла жінка і, пригортаючись до дебелої спини чоловіка, заспокійливо гладила його руку.

— Е, чорт, відсунься, чи що! Чисто тобі місця немає. Що ти мене гладиш, мов тільну корову? А з Наталкою як знаєш. Видавай хоч за стрижену дівку!..

— Дитину свою жаліти треба. Бог з ним і з багатством...— сипіла в заросле волоссям вухо Мирона Григоровича.

Той сучив ногами, влипав у стінку й зхропував, ніби засинаючи.

Приїзд старостів захопив їх розполохом. По обідні підкотили вони тарантасом під ворота. Іллівна, наступивши на підніжку, мало не перекинула тарантаса, а Пантелей Прокопович плигнув з сидіння молодим півнем; хоч і забив ноги, а й навзнаки не дав і молодецьки закутильгав до хати.

— Ось вони! Як чорти їх принесли! — охнув Мирон Григорович, виглядаючи в вікно.

— 'Лишенько моє, а я, як поралась,