Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

У суботу після роботи Парман видав робітникам зарплату. За шість днів вийшло не так вже і мало. Кожна господарка отримала майже п’ятнадцять корон. Теодору за послуги Парман відрахував шістдесят.

Засмужний подякував йому і хотів було вже йти, як Еріх зупинив його.

– Теодоре! – сказав він. – Я хочу вас дещо попросити.

– Я вас слухаю.

– Теодоре! Як ви поставитесь до того, якби я попросився до вас на постій?

Засмужний лише знизав плечима:

– Нормально поставлюсь.

– А у вас великий будинок? – поцікавився Еріх Парман.

– Як у всіх.

– А я вас не потісню?

– Ну, що ви! Лише я з жінкою і молодший брат. Ви його бачили. Дітей поки що немає. Зовсім не потісните.

Він прикинув, що частину зароблених грошей прийдеться викласти на їжу панові інженеру. Неначе прочитавши його думки, Пармен мовив:

– За оплату не хвилюйтесь! Сьогодні ж я повідомлю у контору, щоб вам нараховували ще по п’ять корон щоденно.

Новина для Теодора була і несподівана, і приємна водночас. Зайві гроші у домі нікому не завадять. Це по-перше. По-друге, він зрозумів, що війт поселив у себе інженерів не тому, що не хотів обтяжувати інших, а через дев’ятсот корон, які ті принесуть йому. Зараз із незрозумілих причин Проців збідніє на триста.

Інженерові відвели крайню кімнату, перед тим прибравши її. Юркові довелося переселитися у комору, але цю звістку той сприйняв спокійно.

Звичайно, переселення головного інженера від війта до Засмужних не могло залишитися непоміченим для сусідів. Селом поширилися чутки, одна неймовірніша іншої, про причину цього. Як не дивно, Ілько Проців не образився на Теодора за втрачені гроші, лише сказав:

– Краще б від мене пішли інші двоє!

Теодор не зрозумів цих слів війта, а розпитувати не став.

Швидко проминули два місяці, і роботу закінчили вчасно. Австрійці чесно розрахувалися з робітниками, якось непомітно зібралися і поїхали додому. Наприкінці Петрівки Теодор взяв п’ятсот корон і поїхав у Жовкву на базар. Там він купив хорошу корову, собі і жінці обновки. Юрко на свої чесно зароблені гроші сам собі купив хромові чоботи.

Так з повним возом реманенту, одягу і з прив’язаною коровою Засмужні повернулися додому.

Восени якраз перед Дмитром Настуня народила третю дитину, хлопчика, котрого так і назвали. Майже одночасно по сусідству народилася дівчина. Батьки попросили Теодора бути хрещеним. Було не заведено відмовляти у таких справах, тому на Анни він разом з хрещеною мамою, молодою незаміжньою Катериною, тіткою дівчини, заніс новонароджену у храм.

Після хрестин зібралися у хаті новоохрещеної за столом. Там же Теодор дізнався від куми, що після зими вона від’їжджає на заробітки.

– Куди? – запитав Теодор.

– До Канади, – відповіла Катерина. – Там дають землі скільки захочеш.

– І що ти будеш робити з цією землею сама?

– Нічого, я сильна. Зароблю грошей і повернуся. Може, і ти поїдеш зі мною? – лукаво стрільнула очима кума.

– Не можу, – серйозно відповів Засмужний. – Палазя чекає дитину. Мушу бути поблизу. А гроші зароблю і тут.

– Це точно, – згодився Максим Холод, якого запросили також. – Якби я знав німецьку так, як ти, жив би приспівуючи.

– То чого не вчив?

– Не кожен такий як ти.

Теодор з тривогою спостерігав за станом Пелагеї, очікуючи чергового повторення попередніх трагедій, але жінка спокійно пережила зиму і вже в березні стало зрозуміло, що на цей раз все обійдеться.

Щоб не сталося ніяких несподіванок, Пелагея не пішла навіть святити паску, хоч дуже хотіла, тим більше, що того року Великдень збігся з Благовіщенням. Вона прокинулася разом з чоловіком та Юрієм і, відправивши обох до церкви, сіла перед образом і почала молитися. Пелагея не відкрила молитовник, хоч він і лежав на столі. Вона не ходила до школи і не вміла читати. Але це не завадило їй знати усі молитви і без заминки читати їх. Поруч чоловіка вона навчилася співати майже всю літургію, правда, особливі відправи, як от сьогоднішня, були для неї поки що непосильні.

Пелагея так захопилася, що незчулася, як розвиднилося. Настав час порати по господарстві, але Теодор суворо-пресуворо заборонив їй не тільки давати свиням і худобі, але навіть доїти корів, чим був дуже незадоволений шістнадцятирічний Юрій.

Взагалі молодший брат чоловіка любив зовицю і вважав, що Теодор більше виграв у цьому сенсі, аніж Іван. Та й Теодор сміливо залишав Юрія самого на господарстві, коли доводилося відлучатися на день, а то й на довше.

Коли чоловіки повернулися з освяченими пасками, вони швидко попорали, нагодували всю живність, і втрьох сіли за святковий стіл. Спраглі до м’ясної їжі, Засмужні з насолодою вдихали приємний аромат копченої ковбаси.

– Катерина вчора від’їхала в Канаду, – повідомив Теодор, коли сніданок підходив до кінця.

– Грошей заробить, – сказав Юрій.

– Заробить, – згодився старший брат. – Наробиться, а не заробить. Гадаєш, в Америці просто так дають гроші?

– Але ж їдуть…

– Та тому, що тут зовсім погано! Ніхто про нас, українців, не думає. І що б не говорив Іван, цісар як дивився байдуже на наше життя зі свого портрета, так і дивиться. І нема на то ради.

Пелагея підвелася і, зіславшись на втому, як качечка, повільно пішла до ліжка. А брати вирішили вийти надвір, тим більше, що Теодорові захотілося посмалити люльку. Правда, Юрко завбачливо зловив добротного домашнього кота, що весь час старався сісти за спільний стіл.

Двадцятого квітня зранку Пелагея досить-таки легко народила здорового хлопчика. Це сталося так несподівано, що Юрій не встиг збігати за місцевою повитухою. Коли ж вона прийшла, біля молодої мами вже сиділа Настуня, а Іван поздоровляв новоспеченого батька, а той не знав куди дітися, що робити, як поводитися.

Юрко також ходив гоголем. І не тільки через те, що вчетверте став дядьком. Так сталося, що до Палазі він прив’язався міцніше, ніж до Настуні.

– Як думаєте назвати? – поцікавився Іван.

– Михайлом, – відповів Теодор.

– Кого візьмете хресними?

– Настуню.

– І?…

– А ось його. – Теодор кивнув на отерепілого Юрка.

– І правильно, – підтримав старший брат. – Ми завжди маємо триматися разом. Хіба ми не Засмужні?

– А наступного сина до хрещення понесеш ти.

– Ну, це само собою.

Поки до Пелагеї не пускали; мимо братів пройшла теща і, не кажучи нічого, сховалася в хаті.

– У них своє, – пояснив Іван.

Розмова тим часом перейшла на інші теми.

– Читав вчора в газеті, що в морі затонув великий корабель, – повідомив Іван. – Найбільший у світі.

– Який? – байдуже поцікавився Теодор. Він думав про своє.

– Та не переживай ти так! Все буде гаразд!

– Дай то Бог!