Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Якось морозного вечора невдовзі після Нового року поріг хати Засмужних (тепер, після того як Іван із родиною перебрався жити у власну хату, цей номер у селі стали називати Федьки, а там, де жив брат, – Івани) переступив нежданий гість. Війт Проців зайшов у хату, зняв кучму, перехрестився. На той час вдома були лише Палазя з Юрком. Хлопцеві незабаром повинно виповнитися п’ятнадцять років, на обличчі починала з’являтися рідка рослинність, і тепер він дуже нагадував кактус. Але це був високий стрункий юнак, і вже не одна дівка задивлялася на нього.

Війт привітався і поцікавився, де господар.

– У брата Івана, – перелякано відповіла Пелагея. – Покликати його?

– Так, він мені потрібен.

– Я побіжу, – схопився Юрко.

Йому хоч і не хотілося виходити у таку пургу з теплої хати, але ще більше не хотілося, щоб це зробила Палазя.

Він схопив кожуха, що висів на гачку біля дверей і вибіг на двір. Палазя продовжувала стояти нерухомо посеред хати. Розуміючи, що так триватиме довго, Ілько Проців заговорив першим:

– То, може, запросиш сісти?

– Ой, так, – похопилася жінка. – Що ж це я так! Сідайте. Чоловік зараз прийде.

Не встиг війт зручно вмоститися на лавці, як двері відчинилися, і в хату зайшов Теодор.

– Христос рождається! – привітався він.

– Славімо його! – відповів Проців.

– Палазю, постав щось на стіл, – сказав Теодор жінці, сам знімаючи кожуха.

– Не треба, – зупинив війт. – Я ненадовго. У справі.

– Тоді я вас слухаю.

Теодор сів навпроти Проціва. Він розумів, що справа, яка привела того у його хату, дійсно повинна бути надзвичайна. Засмужний взагалі не пам’ятав, щоб Проціви по своїй волі переступали цей поріг. Востаннє це було майже рік тому, але причина була поважна: смерть мами.

– Прийшло до мене розпорядження, Теодоре, – почав війт. – Але спершу скажи, чи знаєш ти щось про меліорацію?

– Лише те, що це осушення боліт, – признався Засмужний.

– Вже щось. Я кажу так, бо більшість людей взагалі не чули цього слова. Так от, – продовжував Проців. – Ця штука дійшла і до нас. Спочатку за селом на сході, а потім і на півдні цьогоріч будуть проводитися меліоративні роботи. А ти сам бачиш, літом від комашні спасу немає. Спеціалісти приїдуть з Відня, всі німці, по-нашому говорити не вміють. У розпорядженні, яке я отримав, чітко говориться, що я маю забезпечити їхній постій і сприяти тому, щоб вони могли порозумітися з місцевими. Тому я згадав про тебе.

– У якому сенсі? – поцікавився заінтригований Теодор.

– Звичайно, німців на постій я прийму сам. Не хочу, щоб вони своєю присутністю обмежували життя селян. Нехай вже я сам потіснюся. Я про інше. Німцям потрібен перекладач. Звичайно, я міг би скерувати для цього свого сина, але вчасно згадав про тебе. У тебе молода жінка, малий брат. Тобі не завадить заробити хоч трохи грошенят.

– Скільки? – лише запитав Засмужний.

– Ну, дивись. Німці будуть у нас два місяці. Травень і червень. За цей час вони заплатять по десять корон за кожен день. Це незалежно від того, будеш ти їм потрібен чи ні.

– Тобто?

– У неділю вони не працюватимуть. То як? – підвівся з лави війт. – Що мені повідомити у ґміну?

– Напишіть, що я згоден, – сказав Теодор.

Коли Проців вийшов, Палазя обережно сказала:

– Ой, Теодоре, я боюся чогось.

– Нічого боятися. Якщо все буде добре, то зароблю шістсот корон. Купимо ще одну корову. І ще грошей залишиться. Не переч. Я вирішив.

До омріяної роботи залишилося ще досить часу, тому Теодор намагався встигнути поробити усі роботи, бо потім часу на це не буде.

Десь наприкінці квітня Палазя поскаржилася на недомагання. Навчені попереднім досвідом, Засмужні одразу ж звернулися до вже знайомого лікаря. На жаль, ці перестороги виявилися марними, Палазя знову втратила дитину.

Якщо перший випадок вона перенесла особливо важко, то, як не дивно, цього разу все обійшлося спокійно. Пелагея не захворіла, не впала у депресію, лише якось одразу осунулась, навіть почорніла. Теодор бачив зміну у настроях жінки, сам стурбований нещастям, дедалі більше переживав за стан Палазі. Він хотів навіть відмовитися від грошовитої роботи, щоб не залишати жінку саму, але Іван його відмовив.

– Не будь дурнем! – говорив брат. – Чим ти допоможеш Палазі? Тим, що сидітимеш навпроти і заспокоюватимеш? Для цього і Настуні вистачить. А ти заробляй гроші. Дасть Бог, і все буде гаразд.

– Обов’язково буде, – впевнено сказав Теодор.

Правда, сама Пелагея мала своє пояснення своїх бід. Якось вона почула, що неподалік розмістився табір циган і загорілася бажанням піти до них.

– Навіщо? – насупив брови Теодор.

Йому одразу не сподобалася ця ідея.

– Піду до ворожки. Може, мені пороблено? – допитувалася Пелагея. – А цигани вміють знімати всі порчі.

– Ні, – твердо відповів чоловік. – Ні. Забороняю.

Проти його слова жінка піти не могла і більше до цієї розмови не поверталася.

А з початком травня Теодор Засмужний приступив до виконання своїх обов’язків. Німці на повірку виявилися австрійцями, і всі троє були з міста Грац. Двоє – Карл і Ганс – це молоді, приблизно однакового з Теодором віку, а третьому вже давно перевалило за сорок, але незважаючи на свій поважний вік, гер Еріх (так його звали) був ще досить-таки жвавим і, на відміну від своїх молодих колег, небайдужим до місцевих жінок.

Карл і Ганс, навпаки, трималися осторонь, з місцевими в контакт не вступали, але всі троє свою роботу знали на відмінно.

Спочатку вони дещо обережно ставилися до новоспеченого драгомана, але, дізнавшись, що Теодор служив у драгунах, нагороджений як і вони хрестом цісаря і, головне, знає мову, змінили своє ставлення до нього.

Коли ж виявилося, що Еріх Парман у минулому також служив у 4-му драгунському полку кайзера Фердинанда, лід недовіри розтанув остаточно.

В обов’язки Теодора входило бути посередником між австрійцями і місцевими жителями, яких найняли на роботу. Каменюхи підводами возили землю (35 гелерів за кубометр) і перевозили шини (75 гелерів за 10 годин роботи). Один віз обслуговувало троє чоловіків, звичайно, з одної господарки. Теодор переконав Івана приїхати своїми кіньми і взяв з ним Юрія. Звичайно, удвох було важче, ніж утрьох, але і гроші ділилися лише надвоє.

Спочатку Карл і Ганс виміряли площу, яку належало осушити. При цьому вони використовували привезені з собою прилади, які у селі бачили вперше. Потім Еріх визначив ділянки, де треба копати і куди опісля вивозити землю.

Теодор більше часу проводив поруч з найстаршим Еріхом Парманом, щоб будь-якої миті переказати його розпорядження.

Робота просувалася досить швидко,