Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Я мало пам’ятаю, тож і це бачу, немов крізь імлу, розпливчастим: уривчасті сцени, окремі розмови. Я вже й сам не знаю, що помітив першим: те, як ревниво й злобливо Ґумерсінда почала говорити про свою двоюрідну сестру-ровесницю, з якою вона провела в дитинстві так багато приємних миттєвостей, яка досі начебто чудово доглядала Маріаніто? Батькове збудження? Те, що він раптом перестав до нас приходити, а якщо й приходив, то лише на півгодини, щонайбільше на годину, з яких більшу частину часу проводив із Леокадією, а потім забирав її на Калле-де-Вальверде, бо «вона йому там дуже потрібна і точно радо допоможе Пепі»? А може, те, що мама стала ще тихішою, ще сірішою, ще непомітнішою, що вона стала тінню колишньої себе — сильної, плодовитої жінки, яка твердо стоїть на землі? Може, врешті-решт, нову впевненість, із якою досі залякана Леокадія, що боялася власної тіні, почала висловлюватись, запитують її про щось чи ні, на довільну тему, може, перші сварки, коли вона відчула за плечима потужний захист, а може, те, що маленька, навіть приземкувата фігурка, увінчана буйними, спадистими кучерями, що досі схильна була триматися кухні та дитячої кімнати, почала дедалі частіше з’являтись у кімнатах, розлягатися на диванах і кріслах, прибирати звабливих поз із невеличкою книжечкою, що «чарівливо» сиділа в руці, з пальцем, закладеним між сторінками, яких вона не читала; і що можна було частіше бачити, як вона чепуриться, ніж доглядає малого? Не знаю.

Але знаю, що це вона вбила мою матір.

У цьому віці кожен повинен бути готовим до того, що нам приділив Господь Бог. Так вважала Пепа. Вона вибрала собі місце в церкві Святого Мартіна, ми склали спільний заповіт — її поховали так, як вона бажала, в чернечому облаченні, без помпи. Зрештою, хто б оце думав про помпу в такі часи — планування кількості свічок і прикрас на катафалку, коли Веллінґтон стоїть біля брами? Відповідно до запису, ми замовили двадцять служб за спасіння її душі, окремі кошти пішли на викуп в’язнів і доброчинства у Святій Землі. Якби мене хтось спитав, то це викидання грошви в болото, але хай уже вона там отримає те, чого так хотіла.

За кілька днів ми пішли з Хав’єром до нотаріуса, дона Лопеса де Саласара, і поділили майно. Все, як слід, з інвентарями, кожна пара моїх трусів була занесена до реєстру. Нехай воно так і буде. П’явка висмоктала половину, але я подбав про те, щоб він удавився речами: канделябри, дзеркала, олов’яна ванна, вісімнадцять стільців таких, двадцять вісім сяких, вісім лавок, філіжанки, книжки, все-все. Я не пожалів своїх ґравюр Рембрандта й Піранезі — мешкав із ним в одній кімнаті в Римі, страшенний нечупара, — двох Тьєполо, двох Веласкесів, Корреджо; чимало моїх речей, у тому числі пречудових. Я доручив також записати «Колоса», щоб він знав, що ціную його не менше за власні картини. Він поважився навіть на «Альбу». Нічого не поробиш. Я взяв готівку: нині тривожні часи, будинок на Калле-де-Вальверде до торби не сховаю, а сто сорок тисяч шістсот двадцять сім реалів — цілком. А дундук хай залишається з усім тим, на що наклав руки, хай дивиться, як йому чергові армії розбивають шафи, дістають із шухляд останній срібний ніж, нехай дивиться, як йому серуть на книжки і січуть картини палашами. Я буду далеко з усіма моїми реалами. І з молодою та вродливою жінкою поруч.

Мама відійшла так, як і жила: вона поступилася місцем. Зачинила за собою віко труни так, як зачиняла за собою двері кімнати, коли батько на неї верещав, що не може зосередитися на картині, коли вона отак ходить по дому; але цього разу вона йому помстилась. Не знаю, як вона наполягла на такому заповіті — чи сказала прямо: або ти підписуєш, або ще сьогодні витурюю з дому оцю твою хвойду, яка, поки я жива, не переступить порогу жодного нашого дому — ні тут, ні на Калле-де-лос-Рейес? Чи, може, й ні. Чи, може, це було само собою зрозумілим. Роби з нею що хочеш, але наші спільні гроші отримає наш спільний син, а не якісь байстрюки. Пам’ятай, що ти прийшов просити моєї руки голий, як турецький святий, що мій посаг, не такий уже й, зрештою, великий, запаморочив голову такого простачка з Фуендетодоса, як ти, мій Пако. О, тут, без сумніву, я сама замочила твоє перо в чорнила. Авжеж. А може, просто коли він на це погоджувався, то думав лише про голу дупу в ліжку, а не про те, що насправді означає «половина майна»? Не знаю.

Я забрав у нього все, навіть повіка в мене не здригнулась. Будинок, меблі, бібліотеку, картини. Він мав нахабство віддати мені мого власного «Колоса», немовби той йому належав! Але менше з тим: він залишився лише з грошвою, яку й так не вивезе з міста, бо на виїзді її конфіскують, тому навіть якби він хотів утекти з Мадрида, то буде змушений майже все залишити в мене. Він дозволив обвести себе навколо пальця, як дитину.

Що довше живу, то більше ціную глухоту. Навіть якщо Леокадія почне через щось скандалити, я завжди можу заплющити очі й цілковито від неї відключитись; хай вона там собі дзвенить у кухні каструлями, нехай верещить, нехай кидає чим хоче — я залишаюся сам-на-сам зі своєю артритною рукою, яка намагається провести лінію — одну правильну серед сотень неправильних. Малі діти кричать — я пам’ятаю, як це мене доводило до шалу в старому будинку на Калле-де-Десенґаньо, де замість стін були тонкі перегородки, а дитяча кімната прилягала до майстерні, — а діти Леокадії ідеально тихі. Війна — тиха. Можуть когось застрелити просто під моїми дверима, він може із простреленими гарматною кулею колінами благати про допомогу, стогнати й вити цілий день і цілу ніч, а я не почую ні пострілу, ні протяжного ревища, спатиму, як немовля — якщо, звісно, немовлятам сняться