read-books.club » Сучасна проза » Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя 📚 - Українською

Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

191
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя" автора Яцек Денель. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 61
Перейти на сторінку:
і об’єму (від 12 до 16 літрів). — Прим. автора. ">[13] за арробою. Ти вже, мабуть, не пам’ятаєш, як батько працював над проектами ґобеленів для короля, це були великі полотна, завширшки в шість ліктів, чотири, п’ять, різноманітні, трьох хлопців наймали для їхнього розтягання, клеїння, ґрунтування, шліфування, повторного ґрунтування, повторного шліфування… Пил був повсюди, на полицях у кімнаті, усередині шухляд, у кухні на каструлях і сковорідках, що висіли на стіні, між тарілками, що стояли у буфетній шафці, всюди, всюди. Він ішов через коридори та кімнати, осідав, де хотів, потрапляв в очі, у волосся, в ніс, з ранку до вечора відчувався його запах. Тоді я думала, що це ще один тягар життя під одним дахом із художником, але ж я була до цього призвичаєна; коли маєш трьох братів-художників, то можна й чоловіка витримати. Лише згодом Пако мені сказав, що це отрута, що від цього вмирають на saturnismo[14]… Він наказав мені викинути всі мідні каструлі, в яких перетиралося олово, вішати мокру шматину на порозі майстерні, але хіба твій батько погодився б на мокру шматину на порозі, уявляєш собі це? Зрештою, він уже не працював із ґобеленами, його втомлювали ці спокійні сценки з танцями, парасольками, корчмами, такі великі полотна вже не були потрібні».

Вона говорила це, немовби розповідала мені про колишню проблему служниці або про якісь меблі, які скрипіли, незважаючи на ремонт — про невеличку незручність щоденного життя. І лише наприкінці її голос надломився, коли вона сказала: «Дім — це могила для жінки. Але чи мусить він бути могилою майже всіх її дітей?» — і схопила мене за руку. Мене, єдиного, який пережив шліфування полотен трьома найнятими хлопцями.


розповідає Франсиско

У мене ніколи не було ні пустого, ні порожнього життя — завжди запрацьований, як дикий віслюк, я не мав часу на забавки. Жодних ілюзій: життя — це неприємна клізма. Але все-таки, наближаючись до сімдесятки, я зрозумів, що всі роки пропливли мені крізь пальці. Я все робив для інших, ніколи не мав часу для себе, на власне задоволення; коли виїздив кудись на полювання, то терміново мусив повертатися, щоб написати портрет якоїсь недойобаної графині; коли притискав дівулю до стіни, то одразу ж треба було братися за картину, бо дім обходиться дорого, камергер наполягає, а Пепа, навіть якщо й нічого не говорить прямо, вже чекає на шість метрів парчі на нову сукню. У поясниці ломить, мочуся по крапельці, але старий Пако з віслючими вухами знову бере возика й тягне, бо завжди тягнув, змалечку, від голопуцька: одна школа, друга школа, портрети, ґобелени, колір не такий, композиція не така, сукня вийшла не досить пишною, личко не досить гарне, хоча в дійсності така пика, що я почуваюся злодієм, що обкрадає могили, який відкрив труну й дивиться на напівзогнилий труп… але це пусте, я малюю, переробляю, згинаюсь у поклонах і простягаю руку по грошву, а за лівим вухом одна п’явка, за правим — друга, а наступні тільки й чекають, щоб присмоктатися. Нічого, старий Пако вирізаний із якісної, добряче видубленої шкіри, він ще не протерся. Але щоб стара шкіра не випріла дощенту і не розпалася на порох, нею треба займатися, її треба натирати, мастити. І ніщо не впливає на неї настільки ж добре, як молодий жирок.

І саме така й була: не товста, не охляла, а обросла приємним жирком тут і там, де жінка мусить мати якийсь солодкий горбик: дупку, наче грушечка, цицьки, наче яблучка, дірочку, наче сливочку, не жінка, а кошик садівниці! Я міг її кусати, смоктати, вилизувати, аж сік мені стікав підборіддям, аж відчував солоднечу на піднебінні… гріх гріхом, але зізнаймося собі: чи насправді так важко помітити в усьому цьому Перст Господній? Які були шанси, щоб змиршавілий пеньок, якому шістдесят із гаком, глухий, можливо, хтивий, ласий до жінок, але, не обманюймо себе, огидний, бо що може бути гарного в цьому опухлому тілі у складках, в тій сивій щетині на грудях, у цьому щоразу вищому чолі, щоразу більш обвислих губах — отже, які були шанси, щоб старий хрін закохав у себе гарну-прегарну дівчину, молоденьку одружену жінку, вигнану з дому чоловіком, який валандався від борделю до борделю, спустив її цілком пристойний посаг, а тепер мав нахабство дорікати їй за тимчасовий переступ? Які існували шанси, що ця вихована в монастирі сирота, налякана горличка, від мого дотику перетвориться на пристрасну кицьку, що осідлає мене, витиме піді мною, дряпатиме мою спину, благатиме ще? Дурний товстий ювеліре! Жодна повія в цілому Мадриді не дасть тобі того, що ти мав у себе під самим носом! Які були шанси, що вона шукатиме захисту і знайде його в нас, у Ґумерсінди та Хав’єра, а також у Пепи і в мене, що ми будемо її одягати та годувати, що будемо дбати про її Ґільєрміно, а вона подбає про нашого Маріаніто і всі будуть задоволені та щасливі? Я запитую: що поганого в тому, що двоє людей — скривджена і зневірена дівчина та втомлений життям, спрацьований, як віл, чоловік — знайдуть своє спільне щастя, нікого не ображаючи, бо яка в цьому образа для її підлого чоловіка — о, така образа могла би бути доброчесним вчинком, але чи ця ропуха здатна перейнятися чим-небудь іншим, окрім своєї лавки із золотими перснями? — або для моєї дорогої, ласкавої Пепи, яка чудово розуміє, що після майже сорока років — це не здорове злягання, а кровозмішання? Хто у здоровому глузді — я не кажу тут про старих зголоднілих святенників із зів’ялими пісюнами, бо цим уже все змішалось у голові — міг би побачити в цьому диявольський вчинок, а не божий?

А як чудово вона доглядає мого Маріаніто! Коли вона приходить із ним до нас — бо хіба всидиш у тому домі плісняви та пригніченості, — вчотирьох ми немовби нова родина, як перші люди після потопу, що знову заселяють цю знищену землю: один малюк на руці, другий тримається її спідниці, я малюю, вона власноруч готує мені ласощі, Пепа сидить у своїй кімнаті й нам не набридає. Чи можна собі уявити щасливішу старість, ніж новий початок

1 ... 22 23 24 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"