Читати книгу - "Діти"

стиха виспівувала захмеліла Магдалина, пристукуючи від холоду каблуками чобіт.

Марія у вихідний день спала донесхочу і йшла в кіно або у ліс. У відпустку Марія їхала на море, а на свята до мами. Таким чином, життя її було менш-більш впорядковане. Зовні Марія залишалась спокійною. Вона могла мирно співіснувати навіть зі своєю квартирною хазяйкою, хоч та була скупезною, богомільною і ультраморальною бабою. Марія два роки шукала в ній позитивних якостей, доки не зрозуміла, що це марна справа.

Одного вихідного дня, що випав на четвер, Марія надумала собі піти до лісу. Був уже початок квітня.

Не дійшовши до центру, вона звернула в бічну вулицю, повну грязюки. Та це не позначилось на настрої. Сяяло сонце, хитались від легкого вітру гілочки, на червоних дахах вигрівались голуби, а далі аж до лісу простягалось зелене поле.

Марія намагалась йти спроквола, але це їй не вдавалось, бо звикла спішити в місті. Глянула на поле, ніби на гігантський підстрижений газон, і засміялась зі такої асоціації. Село було для неї чимось добрим, неначе казка, і таким же далеким. Якось вона зібралась в неділю і поїхала в село з гарною назвою Ясениця. Довго роздивлялась довкола, захоплено відшукувала поодинокі старі хати під солом’яними стріхами.

В лісі Марія довго бродила по сухому листі, між яким пробивались проліски. Вона дуже часто бувала тут і, коли б відкинути років з десять, тішилася б, як дитина, з отих ніжних синіх квіток.

Марія знала цей невеликий лісок напам’ять. Купи хмизу, безліч пеньків, заіржавілі бляшанки та різний непотріб вона обминала механічно.

Знайшла зручний пеньок, сіла, закурила. Власне, саме цього їй хотілось. Ліс, яким би він не був, давав їй тишу і можливість подумати. Хоч що то були за думки? Марія деколи пригадувала різні повчальні випадки зі свого життя, мріяла про дурниці. Та й по всьому…

Спробувала собі уявити лісову фею, гномів, як вони навесні, коли тільки зазеленіють дерева, вилущуються з жолудів, такі крихітні, зеленоокі, зеленоволосі, й танцюють під дубом. І більше нічого не придумала.

Вони все одно не з’являться сьогодні. А може, й ніколи. Для цього треба бути божевільною, тобто ні про що інше не думати, як про фей і про гномів.

Вона трохи покружляла по лісі, а тоді, відкинувши голову назад, дивилась на небо. На обличчі їй завмерла наївна усмішка, ніби в маленької дівчинки. Але Марія явно перегравала. Вона могла бути ким завгодно: і відьмою, істеричкою, скромницею, тільки не дитиною, зачарованою всім на світі.

Марія і на цей раз не заблудилась, тільки вийшла з лісу не з тієї сторони. Зрештою, так було краще. Ноги їй промокли, а тут проходила прямо до міста асфальтова дорога. Коли з’являлись автомашини, вона звертала геть вбік, бо мчали вони зі страшною швидкістю.

— Бережешся? — посміхнулась зухвало.

— А чом би й ні?.. Хіба я гірша за інших?

Філософський діалог обірвав зненацька скрегіт гальм. Марія обернулася і побачила вантажну автомашину. В кабіні сидів якийсь хлопець. Він відчинив дверцята і гукнув:

— Сідайте, підвезу!

Марія трохи повагалась, але сіла. Зачиняючи за нею дверці, шофер нахилився і ніби знічев’я торкнувся рукою її грудей.

«Нахаба», — подумала Марія.

— І не страшно такій гарній дівчині самій ходити?

— Кого мені боятись?

— І то правда.

Як він їхав! Марію кидало в усі боки. Їй аж темніло в очах від цієї дикої їзди. Машина то ревіла, як звір, то тихо, монотонно гуділа.

Хлопець нахилився до неї і прокричав:

— Як вас величати?

— Марія Василівна.

— А мене Діма, Дмитро по-сільському.

— Дуже приємно, — відказала Марія.

Перед очима теліпалися запилені пластмасові троянди. Дмитро перехопив її погляд:

— Подаруйте мені