Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— Отут, Вітко, ти що дурна то дурна, Їй-Богу! — не витримала Радзивілка. — Ти чула, як та тітонька по телефону з кимось цокотіла? Українською теревенила, аж дим ішов! А тут, видно, за роки відпочивання звикла прикидатись, щоб не виділятись, як ото ти! Я думаю, пробач, що тут півпляжу таких, як ми! Але всі, як сказав би Кулаківський, шифруються, чогось бояться, наче тут їх покусає хто! Та якби всі присутні зараз перейшли на рідну мову, то за хвилину пляж став би україномовним! Чого соромимось, чого комплексуємо? Мені ще бабця-полячка в голову змалку втовкла: пишайся, що ти та, ким народилась! А дядькова жінка, росіянка, ще й додавала: де народилась, там і знадобилась!

От розумнюща, га! Втім, і Софійці свіжа думка підвернулись:

— Альбабарін твій, перепрошую, хоч раз, як-от Кулаківський, ставив щось із себе, хоч раз на общепонятний перейшов? Пригадуєш, що він вигукнув, коли я про своїх предків-козаків, які не присягнули цариці, сказала? Респект їм, мовляв, респект! Мовляв, це круто, і що він сам не з підлиз!

— Угу… — по самі кучері почервоніла Віта.

— А вона тут ще про залізо якесь торочить! — вела далі Леська. — Тимур — залізо, а ти?

— А я дурепа… — Віта вже палала, як сам вогонь.

— Ні, ти не дурепа! — атакувала з лівого краю Софійка. — Ти — Вікторія! Перемога — от хто ти! Ясно? А натомість киснеш, як… як… — Софійка тільки рукою махнула.

— Дякую вам, дівча’! — зворушено шепотіла Віта. — Вірите — урок на все життя ви мені зроби’!

— Знайшла!!! — раптом зарепетувала Софійка. Її пальці намацали червоно-жовтий камінчик, трохи у формі сердечка…

Всі кинулись розглядати знахідку.

— Це сердолік, справжнісінький! — від здивування тітонька, засапано прибігши від свого шезлонгу, навіть перейшла на українську.

— Вау! Круто! — визнали навіть ті, хто плював на будь-які авторитети, тобто Ірка (ой, треба ж якось із нею таки поговорити!) й Аська.

— Мо-о-онстр! — заздрісно простогнав Кулаківський. — Фартова ж ти, Софко! То коралі в шафі, то медальйони в річці, то старовинні монети, то чудодійні ікони!..

— Ще й із найдорожчих сортів, я в цьому тямлю, повірте! — продовжувала жінка з шезлонга. — Кажуть, магічний камінь, любовний оберіг! Боже, хто б подумав! Не пропали-таки! Через стільки років нищення!..

Софійка з Лесею обмінялись красномовними й переможними поглядами: вони-бо вловили в сказаному не тільки інформацію про каміння.

— Море зализує рани… Справжнє, мабуть, завжди здатне відновитись… Молодці, що не послухались мене, що на своєму стояли, шукали! Правда, мабуть, що хто шукає, той знаходить! — не могла вийти з дива тітонька.

А Софійці раптом спала чудова ідея.

— Любовний оберіг, кажете? — хитрувато обвела зором усіх присутніх і королівським жестом простягла знахідку леськівській подружці: — Віку-кусю, дарую!

— Та… Я не мо’… Мені не тре’… Я не мо’ взяти… — горіла-палала Віта.

Юрба ж тільки вражено зітхнула.

— Заперечення не приймаються! — Софійка впевнено розтулила Віти ну жменю і втиснула туди камінчик. — Бери, я собі ще знайду, от побачиш!

Ну, хіба що так… Дяк’… Дякую, подруго! — Віку-куся розправила долоню, піднесла її супроти сонця й замилувалась несподіваним коштовним гостинцем.

Сердолік так палко вигравав барвами призахідного сонця, що навіть підкидав зайчика на Софійчину шию, де, здавалось, аж пульсував од радості вчеплений на мотузочку Сашків камінець.

А прибережні скелі, наче у відповідь на те вигравання, раптом зробились і справді блакитні-блакитні. Коктебель!

Коли всідалися в автобус, Софійка здивовано помітила конверта, застромленого перед її сидінням. У таких видають замовлення фотоательє. Знахідка радше стривожила, ніж порадувала: всього якихось півгодини тому залагоджено гострі кути між нею і Вітою! Тепер знов щось пояснюй, заспокоюй, відгадуй!..

Але — о щастя! — Віку-куся затримується надворі: ще дехто просить подивитись на сердоліка. Роззирнувшись по салоні (здається, ніхто не бачить: всі узручнюються на своїх місцях), обережно відкрила послання.

То була одна-єдина фотографія. Звичайне море і скелі. Тремтячими руками перевернула світлину. Так і є: напис! Тим самим почерком!

«Сьогодні відпросився, поїхав, знайшов, заплив і сфоткав. Одна з цих скель схожа на жабу, друга на паску. А третя так і зветься: скеля Русалка. Ця кам’яна краля явно не красуня, до тебе їй, як до неба рачки, але, думаю, тобі буде приємно. Упевнений, що колись відвідаєм це місце удвох. Це зробив сьогодні для тебе і ради тебе. Як і все, що роблю останнім часом. А.»

На світлині — вигляд з моря на узбережжя: це ж хлопець мусив не лише втекти від екскурсії і знайти омріяне місце, але й ще й заплисти на чималеньку віддаль! Ще й із фотоапаратом! Лиш море і гористий