Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— Даремно шукаєте, дівчатка! — хитала головою жіночка з шезлонга неподалік. — Це колись було тут багато халцедону й сердоліку: мій батько в дитинстві збирав їх жменями! Але років із п’ятдесят тому немудрі керівні мужі понівечили всі пляжі! Мільйони тонн піску повивозили на будівництво, а коли похопились, що пляж почало розмивати, позасипали береги щебенем. Море той щебінь шліфує, а самоцвітів годі шукати!

— А ви місцева? — поцікавилась Софійка.

— Ні, я з Києва, але вже друге покоління нашої родини тут відпочиває щороку, то знаю!..

Виходить, і цю красу понівечено? Але Софійка не була б Софійкою, якби і далі вперто не порпалась у гальці.

— Гребетесь, наче кури на горо’! — депресивно зітхала Віта, яка, певно, скучила за домом і почувалась самотньо. — Це зара’ мала би грядки полоти… Карто’ підгортати… А я вилігуюсь, нічо’ не роблю…

— Віку-кусю, ну чого ти? Це ж не щодня таке, перший раз у житті, можна сказати! — не відривалась від свого заняття Софійка. Біля неї вже росла третя торбинка з найраритетнішими камінчиками.

Сашків, погойдуючись на мотузочку на шиї, додавав натхнення.

— Камінь! Чого мене останнім часом так захоплює камінь? — запитувала чи то себе, чи то подружок.

— Не зна’.. Мені зара’ і море, й камені байдужі… — пробурмотіла Віта, — хіба що залізо…

— Залізо? Тебе цікавить залізо? — Софійка аж випустила з рук чергову знахідку.

— А ти що, не зрозумі’, чому? — Віта вмостилась, наче до сну, ніби й не вона завела цю розмову.

— І чому ж?

— Бо «Тимур» з монгольської переклада’ як залізо, хіба не ясно?..

Ого! Віку-куся таки серйозно закохана! І подосліджувала ж!

— Ні, вперше чую. Але звідки ти встигла дізнатись? Тут же ні книжок, ні інтернету!

— А хіба не чу’ в Феодосії на екску’? Ти про Мамая слухала, а хто його поміг розбити якомусь Тохтамишу? Тимур! Його ж війська пізніше й розорили були Кафу, тобто Феодосію… Тоді екскурсовод і сказа’ між іншим, що в перекладі Тимур — залізо…

— Я завжди тобі товкла, що в тобі сидить велика дослідниця! — вражено похитала головою Софійка.

— Та де там! — проте, підбадьорена похвалою, Віта аж підвелась на лікті й чи не вперше за весь день усміхнулась. І вже голосніше спитала: — Пайті купаться, што лі?

Від почутого Софійка аж згубила щойно знайденого камінця.

— Вітусю, ти чого? Перегрілась?

— Ох, Соф, до чого тут сонце?! Я давно над цим дума’… Ти ж чуєш, усі тут так… Пора, мабуть, і нам…

— Як це — усі? — Уже й Леська відірвалась від ретельних пошуків.

— Тихше, ви! — кивнула Віта в бік жіночки на шезлонгу. — Вона оно з Києва. А російською ж балака’!

— Але ж вона чудово розуміла нашу українську! Інша річ, коли б не розуміла, тоді…

— А чо’ ж тоді нам у школі каза’, що це ознака великої ввічливості: відповіда’ людині тією мовою, якою вона зверну’ до те’…

Гм, і то правда!..

— А розмовляючи з нами, вона ж на українську не перейшла… Не ввічлива? — знайшлась Софійка.

— Ну, забула, може…

— В ідеалі, — порушила ніякове мовчання Радзивілка, — варто знати всі мови й відповідати хоч і японцеві його рідною!.. І проти російської ніхто ж нічогісінько не має! Але не в нашій ситуації, Віто! Не серед українців, яких за століття поневолення так залякали, що вони самі себе досі бояться, зневажають самі себе!..

А свої комплекси — за ввічливість видають.

Розумна вона, ця Леся!

— Причому самі не цінуємо своїх скарбів! Та як хочеш знати, українською мовою захоплюються іноземці! Француз Рембо, наприклад, обожнював українські думи!..

Ух, Леська дає!..

— Це той актор, що грав Рембо? — невинно поцікавилась Віта. Ні, зі статусом дослідниці Софійка трохи поспішила!

— Це поет-учений, Артур Рембо! — терпляче товмачила Радзивілка. — Хоч і той актор, що грав Рембо (наголос тут уже на першому складі), — Сильвестр Сталлоне, теж має в Україні якісь корені. Здається, його бабуся з Одеси, хоч, я десь читала, ніби вона все життя це приховувала — ну, як в українців заведено. Хоч і це — ще одне зайве підтвердження: наша земля — земля талантів!

— Вам то що, — стояла на своєму Віку-куся, — а я з села, мені стидно… І так мене всі за дурну мають, ніхто не сприйманні, Софійка останнім часом таки втратила дар красномовства, бо укотре не знає, що сказати, що відповісти, як переконати!.. Знов товкти про своїх предків-козаків, які відмовились присягати Катерині Другій?.. Чи про те, як Симиренки — он які успішні й багаті — не відцурались рідної мови, рідної культури та звичаїв! Це тоді, коли в усій імперії української