Читати книгу - "Захребетник"

— Ви, я бачу, йдете вслід за вашими славними предками? Віддаєте перевагу рапірі? — Фортунат Цвях кивнув на Джеймсову зброю.

— У парі з дагою.

— Гідний вибір. Відчувається смак і незалежність характеру. Я й сам не цураюся шляхетного мистецтва фехтування…

Про це неважко було здогадатися. Венаторова шпага спочивала в чорних лакових піхвах з інкрустаціями, що ліпше годилися б для церемоніальної маленької шпажки з порцеляновим руків’ям, від якої одна втіха — позолота й камені. Але Джеймс легко розпізнав, що піхви приховують шестигранний двосічний клинок — роботи майстрів Південного Анхуеса.

А це зовсім не полегшений варіант для дуелей.

Навіщо мисливцеві на демонів потрібна шпага, парубок не знав. Інферналів на рожен насаджувати? Використовувати для пошуку погані, як лозоходці послуговуються гілочкою верби? Уявити мага вищої кваліфікації, що віддав би перевагу доброму випаду перед чарами і заклинаннями, було важко.

— …але ви, віконте, прибули до Бадандена зовсім не для того, щоб обговорювати з балакучим чарівником тонкості атак і захистів. Знаєте, Ахмет розповів нам про водоспад Ай-Нгара. Казав, він надзвичайно гарний при надвечір’ї. Не бажаєте сьогодні ввечері приєднатися до нашого товариства?

— Я б із радістю… На жаль, змушений відмовитися — сьогодні я йду до фехтувального залу.

— Ви не перестаєте дивувати мене, віконте! Я думав, ви прибули до Бадандена ледарювати, куштувати гріхи та отримувати задоволення, а ви…

Усі троє розсміялися.

— І що, тут є пристойні фехт-зали?

— Є, і не один. Приміром, зал маестро Бернарда…

— Зал покійного маестро Бернарда? Дивний вибір, одначе.

Ні, це сказав не мисливець на демонів.

Джеймс не помітив, коли до духану зайшов Дядько Магома й умостився за сусіднім столом. Перед співголовою Гільдії баші-бузуків парував пузатий чайничок, розписаний ліліями й лотосами. Дядько Магома мружився від задоволення, насолоджуючись ароматом зеленого чаю в мініатюрній піалі, при цьому не забуваючи тримати вуха нашорошеними.

Виявляється, вухами він умів не тільки ворушити.

— О, які люди! Дякую за список — він мені дуже став у пригоді. Приєднуйтеся до нас, прошу! Дозвольте вас познайомити…

Дядько Магома не примусив упрохувати себе. Джеймс вився біля старого, як бджола коло троянди. Зараз його цікавило все, що хоч якось було пов’язане з метою пошуків. Парубок уперше в житті почувався гончаком, який узяв слід. Це збуджувало, підштовхувало до негайних дій.

— І чим же вас здивував мій вибір?

— Вам, юначе, — Джеймс вимушено пробачив Дядькові Магомі «юнака» на людях, — нема чому вчитись у вдови Бернарда Естевена. Є речі, яких не навчиш. А є такі, котрих навчатися не варто.

— Залом завідує жінка? Рідкісний випадок! — звів брову Фортунат Цвях.

— Унікальний. У Бадандені — єдиний. Не скажу, щоб до неї дуже рвалися учні.

— Через те, що вона — жінка? — обурилася пані венаторова.

— Через це — також.

Дядько Магома спорожнив піалу й знову налив собі чаю.

— У місті є фехтмейстери й кращі, й гірші. Просто, знаючи характер Вучі Естевен, а ще припускаючи, що й ви, юначе, теж із перчиком… — старий багатозначно шмигнув носом. — Вам ще не розповіли історію загибелі Бернарда? Ні? Дивно, я не думав, що буду першим.

Фехтмейстер Вук Туммель прибув до Бадандена, маючи при собі всі необхідні грамоти. Крім грамот і невеликої, але з любов’ю зібраної колекції метальних ножів, до яких маестро мав непоясненну слабину, він привіз дочку тринадцяти років і цілий віз домашнього скарбу.

Він приїхав назавжди й вертатися на батьківщину, до Сірої Шумадії, не збирався. Відсутність при маестро дружини й категоричне небажання розповідати про причини такої рішучої зміни місця проживання наводили на деякі роздуми. Але подібні міркування намагалися тримати під сімома замками. Навіщо лізти людині в душу, коли вона тебе про це не просить?

Тверда рука й хиже, «вовче» око фехтмейстра служили запорукою мовчання колег, сусідів і просто пустопорожніх базік.

Придбавши на виплату будинок на південній околиці, Вук оселився в ньому і незабаром з’явився в Гільдії баші-бузуків. Диплом його був у цілому нормальний, підписаний самим Фрідріхом Рукобійцем із Риммеліна, тож Гільдія видала Туммелю дозвіл на відкриття залу.

На щорічних гільдійських святах Вук Туммель виступив лише один раз, через рік після приїзду. Школу показав добрячу, можна сказати, академічну — але без шику та витонченості, що їх поціновують глядачі; а тому бурхливих овацій не мав. Учні біля Вука затримувалися такі ж: той, хто ладен був працювати до сьомого поту, а не гнався за призами та захопленням публіки.