Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ого, як зачепило, — подумав Лисиця. — Ріже правду-матку, як на ешафоті. Не боячись після дивитися в очі скривдженим».
— Ви пробачте мені, — мовив трохи стишено банкір. — Адже я теж — один з них. Не кращий і не гірший. І життя моє теж різними кольорами вишите… Багато з чим доводилося миритися. Грати за цими, новими, правилами… Просто, загибель Олі якось сколихнула болото, що спало в мені. Напевно, приходить пора розплати. Тільки чому вона? Чому не я? Їй ще жити й жити. Дітей могла вродливих народити. І розумних. Вона, до речі, розумною була. Це все брехня, що гарні голівки розумними не бувають. Ще й як бувають! Цим краснобаям і не снилося, якими розумними…
Довгань відвів погляд, ніби щойно побачив очі «цих краснобаїв». І тепер намагається розгледіти в них сльози запізнілого каяття.
— Знаєте, — після короткої паузи продовжив банкір, — Оля останнім часом якось змінилася. Стала начебто чужою. Почала віддалятися. Я відчував це. Але вдіяти нічого не міг. Ніби якась сила заважала. Заблокувала. Охопив жахливий параліч. Просто спостерігав, начебто стороння людина. Хоча міг щось зробити. Напевне, міг. Та… Чомусь не зробив. Думалося, що це мої вигадані побоювання грають-вигравають. Усе збирався поговорити. Сказати, що бентежить. Що ятрить душу, пригнічує, гризе надокучливим хробаком. Але… То зайнятість моя, то її. Так усе відкладав, відкладав. І — довідкладався. Але ж чи міг я подумати про таке страхіття?.. Усе було нормально. Пливло своїм плином. Як у людей. І тут…
Довгань закрив обличчя руками. Так тривало певний час. Потім з'явився зовсім інший образ. Ніби навпроти сидів професійний мім, що швидко й правдоподібно змінював вирази фізії. Банкір знову перетворився на людину з вольовою зовнішністю, від якої врізнобіч променіли сила і впевненість.
— Ви мені здалися чесною й порядною людиною, — спокійно мовив Довгань. — Однак усе почуте — не для друку. На вашому місці міг опинитися будь-хто. Головне — викликати в мене довіру. Вам це вдалося. Тільки все, що я до цього сказав, — «ДСК». «Для службового користування». І за межі кабінету потрапити не повинне. Так воно, сподіваюся, й буде. Чи вам назвати прізвища зниклих з початку року ваших колег?.. Я зрозуміло говорю?
— Надзвичайно.
— Ну а тепер можете вмикати диктофон. Почнемо інтерв'ю. В ньому все мусить бути пригладжене й відшліфоване. Лейтмотив: убитий горем банкір глибоко сумує через загибель дружини. Він її дуже любив. Вона — ангел. Так рано пішла… Її смерть — якась безглузда випадковість…
Опинившись на вулиці, вдихнув розжареного повітря. Воно хоч і гаряче, але свіже. Воно — це воля. Слава Всевишньому. У золотій клітці Довганя мало не замерз від кондиціонера. Зате тут — роздолля й тепло.
Розслаблено рушив. Насолода. Стоп. А це вже цікаво. Погляд ковзнув різнобарвною чередою «жирних» машин банківських віпів. Ті мирно спочивали на стоянці «тільки для авто „BDD-Банку“». Хлюпаючи через край пихатістю, модерні залізні мустанги вишикувалися в довгу, майже рівну, шеренгу. Наблизившись, присів навпочіпки й зазирнув під моторний відсік першого, сріблястого «Інфініті». Нічого. Далі обдивився простір під темно-синьою «Теаною». Знову нічого. Наступна — срібляста «Камрі». Теж мимо. Але ряд ще довгенький.
Ці підмашинні пошуки захопили й на деякий час висмикнули з навколишнього світу. Тепер існували тільки машини. І те, що під ними. Не змінюючи таку цікаву позу, повільно пересувався від авта до авта.
За кілька секунд відбулися дві надзвичайних події. Спочатку під сірою «Інсигнією» побачив свіжу чорну калюжку, а потім уперся в чиїсь міцні незрушні ноги. Лаковані туфлі не менш ніж 45-го розміру ілюзій щодо «величі» хазяїна не залишали. В душі відразу стихло бравурне звучання тушу, а потім застогнала мелодія жалобного маршу.
Підніматися не поспішав. Заткнувши вуха передчуттям, краєм ока сфоткав номер і для певності кілька разів повторив: АА 0009 СТ… АА 0009 СТ… АА 0009 СТ. Збоку це нагадувало передсмертну молитву. Перед гільйотиною. Чи електричним стільцем. І неважливо, що складалася вона лише з чисел і назв літер. Головне, що адресувалася Компетентній Інстанції.
— Щось загубив, друже? — почув крізь «молитву».
Голос, що пролунав практично з небес, нічого божественного очікувано не ніс. Груба, єхидна, знущальна какофонія.
Лисиця зрозумів, що відведений ліміт вичерпано. Зараз доведеться розплатитися. Але тільки чим? Варіантів пролетіло багато, але жоден зримо не затримався.
— Та ось, запонка кудись закотилася, — промимрив найдурніше, що можна промимрити, й, переборовши страх, випростався.
Побачене переступило всі можливі межі. Над професором нависав несподіваних розмірів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», після закриття браузера.