Читати книгу - "Танець білої тополі"

Вона мусить побачити цього чоловіка. Мусить. Ненавиділа його всіма фібрами душі, долоні мимоволі стискалися у кулаки, коли думала про нього. Як він не хотів її появи на світ, як пропонував мамі гроші, аби вона позбулася її, що вчинив потім з мамою… Але… Поміж ненавистю, образою і болем з нічної тиші раптом випливала та сама картинка у стилі наївного примітивізму: просторий кабінет (звісно ж, у нього не може бути тісний), розкішні шкіряні меблі (а які ж іще?!), вона переступає поріг, і презентабельний чоловік (авжеж, презентабельний!), тільки-но вгледівши її, підводиться з-за столу. В його очах здивування і захват, він стає на коліна і плаче. Зізнається, який він щасливий, що у нього є доня, що вона така розумниця і красуня! Звісно ж, він упізнав її зразу ж, тільки-но вона увійшла, адже Ніка так схожа на свою мамусю! А він так любив Віруню! І все було зовсім не так, як розповіла Регіна. Зовсім не так! Вони розійшлися випадково, через непорозуміння, плітки, через його благовірну Люську Гервасіївну, через… Зрештою, яке тепер має значення, через що вони розійшлися? Головне, що Ніка його розшукала і прийшла. Вона тепер його найдорожчий скарб! Вони – найрідніші люди, сім’я, у них одна група крові. Тепер вона ніколи не буде самотньою.

Регіна казала, що Ніка дуже схожа на свою маму – такі ж очі, ніс, губи, постава, навіть голос. Тільки мама чорнява, а в неї незвичайне, просто-таки дивовижне волосся рідкісного кольору, якесь мідно-медове з бурштиновим полиском. «Рідкісне? – дивувалася Ніка. – Чого ж тоді Аделіна Марківна в дитбудинку називала мене рудою бестією, а однокласники – просто рудою?» – «Бо вони нетямущі», – заспокоювала Регіна.

Отже, щоб він її зразу впізнав, треба перефарбуватися на брюнетку. Купила фарбу, прочитала інструкцію. Чи то інструкція виявилася брехливою, чи фарба – підробкою. Бо волосся стало чомусь не чорним, а темно-баклажановим із бузковим відтінком.

Ну що ж, доведеться змінювати план. Усе має відбутися по-іншому. Він не повинен відразу впізнати її. Вона буде зовсім не такою, як мама. Маму він, судячи з розповіді Регіни, вважав сірою мишкою. Ніка постане перед ним стильною і крутою. До баклажаново-бузкового має підійти ультрамодна асиметрична стрижка. Далі за програмою перевтілення – пірсинг: у салоні їй прокололи праву брову і вставили маленьке срібне кілечко. Надягнула шкіряну міні-спідницю і таку ж чорну коротку куртку-косуху… Колготи-сітка, високі підбори. Сонцезахисні окуляри. Ну от, половину фінансового запасу, залишеного Регіною, як корова язиком злизала. Другу половину Ніка поклала у конверт.

Розшукала офіс – на східній околиці міста, у тій самій величезній, довгій і закрученій, як кишка, будівлі колишньої фабрики, де тепер розташувалися з десяток фірм і фірмочок, крамниць та майстерень і навіть розважальний центр «Портал-сіті». Зайшла до приймальні. На дверях кабінету табличка – «Владислав Іванович Красков». Отже, Регіна казала правду, це таки він. Невідь-звідки випірнула і рішуче перегородила шлях до дверей спортивного виду жінка в діловому сірому костюмі – чи то секретарка, чи добре вишколена сек’юріті. Цілком ймовірно, і те й друге в одній особі. Ніка десь читала, що теперішні олігархи надають перевагу секретаркам-амазонкам. Погляд у жінки колючий і насторожений.

– Тобі кого?

– Пані, ви що, читати не вмієте? Он же на дверях написано – Владислав Іванович Красков.

Амазонка спалахнула.

– Якраз я читати вмію. І в моєму блокноті не записано, що об одинадцятій годині Владислав Іванович призначив ділову зустріч якійсь…

Певно, вона справді була добре вишколеною й чітко контролювала себе. Зневажливе слово так і не випурхнуло з її вуст, вона його прикусила гострими зубами, пожувала і проковтнула. Ніка готова була заприсягтися, що навіть чула, як те слово кавкнуло в утробі амазонки. Але чомусь саме через те, що секретарка не посміла його вимовити, Ніка відчула себе впевненіше.

– Ой тримайте, бо впаду! Який іще запис на прийом? Ще скажіть – прийти наступного тижня. Та я можу заходити, коли мені заманеться. Ви що, не знаєте, хто я? Хіба вам Владислав Іванович не говорив?

Здається, войовнича амазонка була трохи збита з пантелику. Зайшла до кабінету і щільно зачинила за собою двері. За кілька хвилин вийшла.

– Заходь. У тебе десять хвилин. І ні секунди більше. Зрозуміла? У Владислава Івановича має відбутися нарада.

Ніка відчула, як раптом затремтіли коліна. Чорт! Треба були їй ці туфлі на півметрових каблуках! Зайшла до кабінету, прошкутильгала на здерев’янілих ногах килимовою доріжкою, синьою з жовтою облямівкою (яка імітація патріотизму!), і впала на стілець біля довжелезного стола.

– Тобі чого?

Мама Регіна казала, що він був досить вродливим і харизматичним, жінки просто мліли від нього. Ніка не бачила ні вроди, ні харизми. У нього кругле обличчя з трохи відвислими, як у перегодованого хом’яка, щоками і помережаним червонуватими прожилками носом. Коротка, майже під нуль, стрижка, вочевидь, мала б замаскувати лисину, що розповзлася від лоба аж до маківки. Але як можна приховати те, що найперше впадає у вічі? Погляд схований за сірими окулярами-хамелеонами у масивній черепаховій оправі.

– Хочу влаштуватися до вас на роботу.

Зараз він запитає її прізвище. Вона скаже, і він згадає, авжеж згадає… Мусить згадати!

– До твого відома, мадемуазель, я робочий персонал не набираю, цим займається наш психолог по роботі з добору кадрів. Але хотів би почути, чим же таким особливим ти можеш зацікавити нашу фірму. Маєш якісь креативні ідеї, суперцінні пропозиції, багатий досвід?

У голосі неприхована іронія, ба навіть насмішка. Прізвище не запитав. Ну нічого, у