Читати книгу - "Шпага Славка Беркути"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Звичайно, не буде. Байдиги плетеш. Не буде. Але яке це має значення?»
«Ходи, я покажу тобі диво...».
«Чи хто прийде на поклін до моїх будинків, як ми приходимо на старе місто?»
«Мовчи, сину, то я сам до себе...».
«Коли людина не певна, що її праця зостанеться надовго, то чи варто взагалі братися за ту працю?»
«Мовчи, сину, то я сам до себе...».
Ти самого себе одурював, тату? Сам до себе...
Навіщо ти так зробив, слухай, ти можеш сказати, навіщо ти так зробив?
То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!
Неправда. Дурниці. Хіба ви не бачите — я не маю часу розмовляти з вами. Дайте мені спокій, я ж вас просив уже, здається. Якщо мій тато користується чужими думками, то запитайте в нього, навіщо він так робить, а я не маю найменшого відношення до цієї історії.
Яке мені діло до цього? Ну й що з того, що я Ващук? Що з того, скажіть, будь ласка?
А вдома? Як удома?
Мама:
— Трапилось щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?
— Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапилося!)
— То гарно, Юльчику, може, хочеш вечеряти?
Тато:
«Ходи, я покажу тобі диво...».
Ні, тату, дякую, я маю робити уроки. (Невже ти не розумієш, що дива не буде? Що тролейбусні дроти тепер не виглядатимуть золотими? Осінь надворі, тату. Так, так, глуха осінь...)
Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Всі троє удаватимуть.
Усі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось). Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?
«Мовчи, сину, то я сам до себе...».
16. Дискусiя за партою— Привіт чемпіону!
— Кубок твій?
Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий «Б» вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.
Андрій Степанович не дорікав. Тільки хлопці махнули рукою: «Ну от, а ми на тебе надіялись! Ех ти!»
— Давай проаналізуємо, — сказав Андрій Степанович. — Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника — і виграв. Коли ж тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений і без боротьби, ти розм’як і розслабився — твою слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи другого — тільки четверте місце.
Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу, — та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно програв. Він подумав: «Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».
Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, хлопець весь розкис; розкис — і програв ще двічі!
Найприкріше було, що перший день змагань минув чудово. Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець, сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті.
Хороший то був день. Ходили містом, їли морозиво, хоча й прихопив приморозок, все одно їли морозиво і купили торт — справжній палац із солодкого крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.
«Палац» купили на честь Славкового дня народження. Повідомляючи про результати першого дня змагань, так і сказали: «Одному з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років, і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої».
Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як струна, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд необхідним продовженням руки.
Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.
— Ну, Беркуто, з такою шпагою не виграти першість — просто ганьба! — не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони й не сумнівалися, що він виграє.
Маєш тобі, виграв! Вгадали, ворожильники!
Звичайно, ті, хто зайняв дванадцяте чи навіть десяте, могли тільки мріяти про четверте, але Славко повинен був мати перше! Перше, а не четверте, тільки перше!
Показати в класі газету з фотографією? Ні, це не мало жодного сенсу. Враження не справило б зовсім, бо фотографію робили не останнього, а першого дня змагань. Фотографія тепер була скоріше докором, аніж радістю.
Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шпага Славка Беркути», після закриття браузера.