Читати книгу - "Прірва для Езопа"

світанку, але не до «воронка», аби не псувати настрій роботягам перших змін, що на похмілля тяглися до розташованого поблизу військового підприємства, а до якогось вантажного фургона з написом «Хліб» чи «Молоко», що мало породжувати у тих сіромах ілюзію, буцімто, доки вони працюватимуть зміну, влада турбуватиметься про хліб їхній насущний, отож, їх запихували, я маю на увазі не роботяг, а приречених на страту злочинців, до броньованої зсередини і закамуфльованої ззовні вантажки і везли до старого кладовища, де у якомусь із склепів, зачитавши скоренько вирок, а може і не зачитавши, бо часу було обмаль — неподалік розташовувалася невеличка трикотажна фабрика, де на годину пізніше за сіромах з військового підприємства починали зміну їхні дружини, а жінки, усе-таки змушений був визнавати Юрген, метикують ліпше за чоловіків, в усякому разі зранку, коли у кращої половини людства голова пухне від випитого напередодні, тож «легенда» про молоковозку на кладовищі з огляду на гострий розум робітниць фабрики мала вагомий ґандж, і звідти треба було намивати ноги ще до їхнього приходу, а значить, часу на зачитування вироку могло, за оцінкою Юргена, і не вистачати, отож у ту саму годину, як працівники міської бойні приступали до роботи, починали її і працівники того особливого спецпідрозділу, де коли-не-коли підробляла, так би мовити, на гонорарній основі слідча по особливо важливим кримінальним справам, його колись так палко кохана дружинонька, а нині блядь і лесбіянка, Віра Осадча.

Я не йняв віри його балачкам, не тому, що вони були непереконливими, а тому, що він називав мою королеву отим поганим словом «блядь», за що я його просто ненавидів, але тепер, коли я падав з підбитим Віриною ногою шезлонгом додолу, я побачив оту описану Юргеном історію, яку він хронометрично вивірив колись у ході, так би мовити, приватного слідчого експерименту, з опитом свідків, як ото сторожа трикотажної фабрики, могорич якого від таємничого спонсора завжди збігався з більш аніж підозрілими нагальними чергуваннями Віри і таке інше, тож, коли я, слідкуючи за вогняною зграйкою куль, вилучив із його розповіді слово «блядь» (іще раз перепрошую за його багаторазове уживання, що так мені самому неприємно, а особливо у поєднані до моєї неперевершеної партнерки по бриджу), то повірив тій історії до останнього слова, а коли почув, як вона спокійно звернулася до Жан-Люка: «Pourquoi? Pourquoi, mon cheri?» (о, їй так личило говорити французькою!), то, вже за одну трильйонну секунду до втрати свідомості, зрозумів, що я у неї закохався. Остаточно і безповоротно.

* * *

— … що є метелик, на крилечку якого очко має вигляд краплини роси, і то відтворено з такою реальністю, що лінія, яка крило пересікає, зміщена, начебто…

— А я от думаю, любонько, що даремно не купила той капелюшок, ну, ти пам'ятаєш, той гарненький чорний капелюшок із вуалькою. Це було б так доречно, бо, здається, він цього разу не оклигає. Такий вже він слабкий здоров'ям, через будь-яку дрібничку втрачає свідомість. Ні, таки цього разу він віддасть Богу душу.

Але раніше, ніж я почув ті слова, через мої ніздрі улився запах скошеної отави, до якого примішувалися мімоза, лаванда, суха затхлість старих манускриптів і росяного жасміну. А тоді я підняв тяжкі, немов мармурове віко склепу, повіки, і побачив над собою виткане за візерунками «Версаче» небо.

— …так от, та лінія зміщена начебто рефр-р-ракцією.

Оте чарівне «р», те муркотливе «р», той хриплуватий голос і шурхотливий шелест модного того сезону шовку, остаточно повернув мене до свідомості.

— А у тому капелюшку, голубонько, ти скидалася на сицилійську удовицю, — по-дитячому засміялася Віра, і я переконався, що таки закоханий у неї.

Вона ящірково шелеснула пеньюаром, наблизилася до Аліниного ліжка, аби глянути, чи я не сконав, і я швиденько заплющив повіки, намагаючись набрати якомога більш страдницького вигляду і тим самим відтягти вигнання з раю, до моєї комірчини.

— Здається, він уже оклигав, а тепер симулює. Давай перетягнемо його донизу. Мені не сила терпіти, як ти хропиш у моєму ліжку.

— А мені не сила терпіти, як ти ганяєш ранком наче кобилиця, а потому не вживаєш дезодорант, — ображено докинула Аліна, — і потім, поглянь на бідолаху, він непритомний і, здається, капелюшок може мені знадобитися.

Вона схилилася наді мною, струменіючи пахощами призахідної луки, і, якби не те, що моє серце було заполонено Вірою, я б закохався тієї миті у Аліну.

— Глянь-но, Віронько, він справді не дихає, наш любий коточок.

Її волосся лоскотало мені обличчя, і я готовий був не дихати хвилину, годину, цілу вічність, аби вона тільки не виганяла мене зі свого ліжка, єдиного місця на цілому світі, де я почувався затишно і любо, того місця, яке я міг би назвати домівкою.

— Іще у першому китайському трактаті з судової медицини, написаному, до речі, у одна тисяча двісті сорок сьомому році, значилося, що коли якийсь заблуда симулює свою власну смерть, аби скористатися з гостинності двох добре вихованих дам, примушуючи їх спати в одному ліжку і тим самим шкодячи їхньому доброму імені, то існує одна нескладна і дуже дійова метода поставити того капосника на його волохаті і досить-такі криві ноги, а саме…

— Вірусику, тільки прошу, не треба. Ти ж доросла жінка. Не влаштовуйте свого шарварку. А ти, любчику, якщо й справді прикидаєшся (про що я трохи шкодую, бо не матиму нагоди купити собі той капелюшок), то ось, котику, відкрий краще очі, бо як Вірка тебе почне лоскотати…

Я відкрив очі, побачив їхні обличчя, і єдине, про що пожалкував, то що не можу решту свого життя провести прикутим до цього ліжка, розбитий якимось паралічем чи