Читати книгу - "Крути 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми залишили панів Джигіта і Студента, тобто Володю й Валерку, в той момент, коли вони, опановуючи військову науку в усіх її іпостасях, вирушили у величезну кухню.
Не можна сказати, що ця частина військової науки була зовсім не відома нашим героям. Вони радше засмутилися, адже з плацу долинали команди «раз-два», а отже, саме там училися воювати їхні нові приятелі. Картоплини, очищені, скажімо так, майже добре, монотонно падали у величезний казан з водою. Кожен замислився про щось своє, у кухні панувала така тиша, що, здавалося, команди лунають не з вулиці, а з коридору. Раптом зі скрипом прочинилися високі кухонні двері й на порозі постав Андрій із наплічником.
Обидва панове майбутні воїни обернулися на звук. Приголомшений Валерка свиснув, а Володя навіть схопився на ноги.
— Отако-о-ої, — протягнув Валерка. — Дива… Це ж сам Савицький. Ти вчасно, друже!
Андрій усміхнувся. Він радів і з того, що знову був разом із друзями, і з того, що не почув від них жодного зайвого слова.
— Ну куди ж ви без мене? І куди я без вас? Ще інструмент є?
Друзі трохи посунулися, звільняючи для Андрія місце. Той, кинувши легкий «сидір», опустився поряд із друзями й узяв до рук картоплину.
Декілька хвилин панувала тиша, тільки плюхались у воду почищені картоплини і шкрябали ножі.
Нарешті Володя не витримав:
— Коли ти вирішив воювати?
— Учора вночі… — відповів Андрій, насупившись. — Дещо побачив і… все зрозумів.
Спогади про побачене були такі гострі, що з рук випала почищена картоплина. Володя без слів нахилився, підняв її та кинув у казан.
— Юнкери вже на позиціях. А ми — тут.
— Отож-бо й воно, — озвався Валерка. — Ми тут! А коли ми будемо там? Там, де на нас уже давно чекають?
Казан був майже повний. Володя пожбурив картоплиною в Андрія, а той, затулившись покришкою казана, намагався відповісти «вогнем на вогонь супротивника», проте гра закінчилася несподівано — до кухні увійшов Гончаренко.
— Струнко! — в голосі сотника вчувалася загроза.
Студенти вмить отямились і виструнчилися.
— Вільно… — мовив Гончаренко й, усміхаючись, глянув на майже повний казан. — Непогано навоювали… Ходімо вже, вояки…
Андрій із друзями поспішив за сотником. Добре хоч в останню хвилину здогадався підхопити наплічник із підлоги.
Сотник Гончаренко був не з тих, хто проґавить навіть дрібницю. Він обернувся до Андрія і впівголоса запитав:
— Хто такий?
— Андрій Савицький, — так само впівголоса відповів юнак, постаравшись на ходу стати «струнко».
Гончаренко скинув брови і перепитав:
— Син генерала Савицького?
— Так точно.
— Чув про вашого батька.
Андрій вирішив, що це похвала, і подумав, що справжню похвалу йому ще треба заслужити. Хоча яка похвала, якщо червоні все ближче до міста.
Лише декілька кроків — і студенти опинилися біля кулемета. Втім, Валерка встиг скористатися з нагоди й запитав:
— Пане сотнику! Коли ж у бій?
Гончаренко стиснув губи і з гіркотою відповів:
— Ще навоюєтесь, козаче…
Біля кулеметного стенду інструктор розповідав новачкам:
— Правою рукою крутіть маховичок механізму тонкої наводки і націлюйте кулемет. Якщо наводка правильна, вершина мушки опиниться посередині прорізу націльника і врівень з її краями, торкаючись знизу точки наводки…
Побачивши сотника, інструктор замовк і виструнчився. Гончаренко кивнув: продовжуйте, мовляв.
— Ну, панове новачки, хто хоче спробувати? — обернувся інструктор до студентів.
— Можна мені? — подав голос Андрій.
— Будь ласка. — Інструктор зробив крок назад, поступаючись місцем.
Андрій упевнено підійшов і навів кулемет на мішень саме так, як розповідав інструктор, — вершина мушки виявилася посередині прорізу націльника.
— Готово! — напружено мовив.
— Вогонь!
Сухо затріщав кулемет, погляди студентів прикипіли до мішені, де одна за одною з’являлися дірочки — сліди доволі точних пострілів. Коли стрільба закінчилася, інструктор мовив:
— Непогано, як на цивільного! Де опанував?
— У Британії, на фабриці, — відповів Андрій, повертаючись до друзів. — Їздив з батьком на закупівлю партії. Цей, щоправда, модифікований, але годиться.
Гончаренко хотів було поставити ще запитання, але краєм ока помітив дещо, чого не мало бути на плацу: Альтист Пипський бився із затвором рушниці й одночасно розмовляв з людьми, що стояли за огорожею.
— Курсанте Альтист… Чорт, Пипський!
Пипський, почувши своє ім’я, виструнчився. Замовк і літній чоловік за огорожею.
Гончаренко, перехопивши рушницю Альтиста, одним рухом повернув затвор на місце, а втім, зброю Пипському не віддав. Відтак звів очі на хлопця і впівголоса миролюбно запитав:
— Хто такі? Родичі?
— Тато й молодша сестра, — чомусь винувато відповів Альтист.
Гончаренко з гіркотою ще раз подумав: «Вояки-и…» — але відповів геть інше:
— Маєш п’ять хвилин. Потім назад до навчань.
— Дякую!
Альтист уже кинувся бігти, але Гончаренко гукнув його:
— Як треба відповідати?
— Ой, пробачте. Слухаюсь!
— Вільно!.. І рушницю забери. Ну й Альтист…
— Тату, мала… — Пипський через огорожу поцілував дівчинку.
— Гриню, ти вже пробач, що я тебе відволікаю, я ж знаю, як суворо у війську.
Альтист з усмішкою глянув на батька в поношеній вчительській шинелі. Як же йому важко з ними двома, особливо зараз.
— Пусте, тату. Добре, що ви прийшли.
— З днем народження, братику! — Дівчинка простягнула Альтистові коробочку з цукерками. — Це для тебе.
— Дякую, маленька. — Юнак обережно забрав коробочку і погладив сестричку по голівці.
— І ще до дня народження… — Батько витяг з-за пазухи плетений шарф із широким нагрудником. Альтист роззирнувся на всі боки. Менш за все йому хотілося, щоб через цей нагрудник його почали обзивати дівчинкою абощо. Він не з чуток знав, якими жорстокими можуть бути його приятелі. — Надягнеш на шию. І не відмовляйся! Ану як застудишся, синку! Григорію, подумай, у тебе ж голос!
— Чудова річ, тату. Але ж дорога… А вам із Марічкою ще до кінця місяця треба якось дожити.
Альтист узяв з рук батька подарунок. Той, невесело усміхнувшись, відповів:
— Не переймайся. Я сам його сплів. Пам’ятаєш, у тебе в дитинстві светр був різнобарвний? То я його розпустив і дав йому друге життя!
Здалеку почувся голос Гончаренка:
— Студенти, всі на загальні збори!..
— Ну все, синку, біжи! Хай береже тебе Господь! Ми молитимемося за тебе!
Альтист кинувся геть, на ходу кілька разів озирнувшись на батька і сестричку. Ті з гордістю дивилися йому вслід.
Розділ 12. Сьогодні та вчора
Минуле літо видалося для Києва напрочуд м’яким. Не було ні холоду, коли без накидки й рукавичок з дому не вийти, ні спеки, яка дочиста випалює пишні квітники та сквери й примушує навіть славетні каштани втрачати листя.
Софія згадала, як того літа, прогулюючись саме під каштанами, вона почула історію їх появи в місті. Розповів її молодший Савицький — Андрій. Він не рідше від старшого запрошував дівчину на прогулянки, але матінка чомусь не вбачала в ньому перспективного кавалера. Хоча Софії гуляти з ним було значно цікавіше, ніж з його братом. Адже вона мало розумілася на військовій справі й політиці, які найбільше цікавили Олексу.
Вони з Андрієм неквапно йшли по Бібіковському бульвару, засадженому гордовитими пірамідальними тополями, і розмовляли. Кричали хлопчики-газетярі, базікали торговки, але Андрій розповідав не про військові дії, що охопили Балкани та Галичину, яка виявилася центром
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крути 1918», після закриття браузера.