Читати книгу - "Крути 1918"

— Міщенко зі своїм куренем перейшов на бік робітників і вже керує організацією повстання. — Берг закурив і відкинувся на спинку стільця. — Лідери партійних осередків обіцяють до п’яти тисяч робітничої молоді. У Києві на сьогодні понад півтори тисячі петроградських товаришів, це справжні бійці. З такими силами ми зможемо протриматися чотири дні, а то й п’ять. За цей час ви повинні увійти до Києва.

«До Києва? За чотири-п’ять днів… Та я б увійшов туди завтра, коли б не реляції Пітера! Кого жаліти? За що? Навіщо? Що менше наших ворогів залишиться жити — то краще для справи революції! Недарма ж Ілліч напучував: “Допусти´мо і можливо, що загине і дев’яносто відсотків населення, щоб десять відсотків, які залишаться, дожили до світової революції та до соціалізму”. Проте цьому сухарю немає діла до великих ідей революції. Йому тактичні ходи подавай. Ну гаразд, ласкаво просимо, пане німцю».

— Моя армія вже у Бахмачі, за три дні візьмемо станцію Крути. І тоді блискавична атака! Мої ешелони наберуть грандіозного прискорення, і ми завдамо ворогові нищівного, смертельного удару. Я забезпечу вас трьома бронепотягами, артилерією і чотирма тисячами багнетів.

Берг кивнув — його джерела повідомляли приблизно те саме, ясна річ, без жодного революційно-грандіозного прискорення. А ось три-чотири тисячі багнетів — так, це скидалося на правду.

— У такому разі ми висадимо в повітря низку громадських київських будівель, замінуємо центральний ринок, міську лікарню й університет. Мої люди можуть це подати як виконання наказу Петлюри.

«Та однаково, за чиїм наказом! Київ жаліти? Ото вже несосвітенна дурість! Харків’ян Антонов-Овсієнко не пожалів. І що? Наш Харків, червоний! Так само рішуче і тут треба діяти. А не в дешеві шпигунські ігри грати».

— Правильно! Боятися кровопускання безглуздо. Та й жаліти киян не треба, вони мусять отримати добрячий урок…

— Гаразд, тоді я повертаюся, — сухо мовив Берг. — Передам добрі новини нашому новому товаришеві. Бувайте…

«Ото вже воєначальник, майн ґот! Слимак зовні, а скільки бруду всередині! Власне, тільки такі й можуть утриматися біля “штурвала революції” — чистоплюїв вона зітре на порох».

Розмірковуючи, Берг спустився залізними сходинками, надяг рукавички і розчинився у темряві січневої ночі. Йому треба було дістатися до Києва.

Муравйов витріщався у вікно. Його більше не цікавив сухий німчик, що зник у темряві ночі. Його цікавило одне: як завершиться похід на Київ. Попереду мають бути лише нові перемоги. Перемоги будь-якою ціною.

— Ну, Мухо, — Муравйов солодко потягнувся і встав, — усе це лише прекраснодушні балачки. Час нам братися до справи…

І кинув погляд на невеличкий столик у кутку, де вправний Муха вже встиг приготувати все необхідне — шприц, ампули.

— Усе готово, Михайле Артемовичу.

— Ось і чудово.

Муха, який чудово знав свого господаря, крутнув ручку патефона. Дзенькнула розламана ампула, і Муравйов, відкинувши голову, декілька секунд постояв, з насолодою заплющивши очі. Ось розплющив їх…

— Мені, Мухо, Ленін так і сказав: «Треба розширити застосування розстрілів. Без цього побудувати соціалізм неможливо». Треба розширити. Треба…

Бронепотяг уже давно сунув степом. Засніжена рівнина виблискувала під зорями. Вдалині замиготіли вогники, і мирну тишу розірвав постріл гармати…

Муравйов радо стежив у перископ за тим, як заметушилися людиська в селі. Він уявляв, як біжать і кричать жінки, ридають діти. Як палають хати…

— …розширити застосування розстрілів… — ще раз повторив він, з насолодою слухаючи, як стріляють гармати бронепотяга.

Розділ 11. Погони надіти — чи вдома сидіти

За чотири роки Андрій уже звик і до того, що батько увесь час «на посту», — гінці поспішали з повідомленнями і без стуку входили у батьків кабінет, помічники упівголоса радились у вітальні, а матінка потикалася у «військову половину» будинку якомога рідше. Перед Різдвом її молодша сестра занедужала, і Віра Пилипівна перебралася до неї одразу після різдвяного обіду в Яворських.

Звичними стали і перегляди хроніки в будинку Савицьких. Дедалі частіше на екрані з’являлися вожді червоних — Ленін і Троцький, але часом Андрій упізнавав і харківські площі (там вони з батьком були восени тринадцятого), і терикони Юзівки, і одеський порт. Ось і зараз у невеличкому батьковому кабінеті зібралися для перегляду свіжих матеріалів Савицький-старший і його люди. Андрій спробував було вийти з кімнати, але генерал зупинив його.

— Сину, час починати.

Андрій зайняв своє місце біля проектора і глянув на брата. Олекса сидів, спершись на поруччя вузької канапки, вочевидь блукаючи думками деінде. Він навіть на екран ледве дивився.

Заскрекотів проектор, екраном попливли зображення. Ось по засніженому майдану пройшли люди, виголошує промову Грушевський, потім Петлюра, сунуть гайдамаки…

«Це ж було лише вчора. Як багато народу зібралося на площі, а я й не помітив…»

Зображення змінилося. Зараз по екрану безперервним потоком ішли війська. Невисокий міцний чоловік із розкішними вусами щось показував своїм співрозмовникам на мапі… Знову війська…

Генерал Савицький незмигно дивився на екран. Він чудово знав тих людей. Ось Троцький виступає на черговому мітингу, ось червоні. Судячи з усього, йдуть зі сходу. Ось Будьонний…

Думки генерала порушив голос Набоки — той нахилився якомога ближче, щоб не заважати іншим. Або щоб його слова не почули зайві вуха…

— Пане генерале… Не думав, що колись доведеться таке казати… але, здається, серед наших є зрадник.

Генерал на мить відвів очі від екрана і питально подивився на Набоку.

— Доведіть свою думку, — наказав Савицький і знову перевів погляд на сіре полотно з рухомими картинками.

— Я інакше не можу пояснити наш одеський провал.

Генерал ледь помітно знизав плечима.

— Батьку, що це за люди? — запитав Андрій.

— Це, сину, червоні беруть Харків. За їхніми донесеннями, тієї ночі вони замордували майже дві сотні людей — пересічних, мирних, ні в чому не винних…

— А це хто? — запитав Андрій, коли екран зайняло обличчя знайомого нам з Одеси безжального пана Берга.

— Берг… Ми вважаємо, що це подвійний агент. Є дедалі більше інформації про те, що він працює і на німецьку розвідку, і на червоних. Ось він, бачиш, разом із червоними в Харкові. І він був організатором заворушень у Кривому Розі.

Генерал, завжди цілковито спокійний, зараз — Андрій це бачив дуже ясно — поволі «закипав». Схоже, батько люто ненавидить Берга.

— Єврейські погроми — теж його рук справа, це його посіпаки «постаралися». Нелюди, хреста на них немає.

— Німець. — За скрекотом проектора Андрій ледве міг розчути голос брата. — Лютеранин, який там хрест…

Андрій прикипів очима до екрана. Тіла убитих, скалічених, ридають діти, люди, що втратили все, бігають у диму… Ось дівчинка, геть маленька. В очах застиг німий крик. Зламана іграшка. І знову вони — вершники в шкірянках і піші з рушницями — кудись вдираються, щось тягнуть на вулицю.

— Мародери, падло… — в голосі генерала відлунювали ненависть і біль. — От і думай: погони надіти — чи вдома сидіти.

Андрій навряд чи чув його, згадавши, як іще вчора він майже гордо відповів другові: «А я й не мав наміру записуватись. Ти ж знаєш — я пацифіст… І зараз, і завжди…»

«Та який же я пацифіст, Господи! Звичайний боягуз. Та невже я хочу, щоб таке сталося з нами — братом, мною, Софією? Невже у мене вистачить совісті відпустити друзів на