Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Уже в північ, при скіпках і свічках, закінчили в Прихідьковій хаті Свят-вечерю. На столі не лише для домового та добрих духів стояли в окремих мисках кутя та інші страви, стояли вони і для нещасної ясирниці.

Сірко і Нестор вийшли із хати оглянути перед сном обійстя і в оборі покурити.

— Ху ти, лихо яке! — схопився раптом Нестор.— Забув вам ще одне повідомити,— сказав він, роздмухуючи люльку.— Нечах при прощанні оповістив мене, що Самарською сакмою на Слобожанщину пішов чималий алай людоловів на чолі із Бекташ-пашею і Давлет-пашею. Нечах ще сказав, що він викликав гнів візира, коли відмовився йти у похід, пославшись на нездоров'я, а вислав малу свою орту із темником.

— Що-що?! Ясир?! — аж захлинувся димом Сірко.— Який алай?! Чому ж ти зразу не повідомив мене?! — помінявся він у голосі.

— Що забувся, брате, а що не було коли оповістити того: то при батькових казаннях, то при слізних стенаннях, то Із-за колядників, а потім від змори. Випало, даруй, мені геть із голови! — аж тепер зрозумів Нестор свою провину.

— Знайшлося чому випадати з неї,— мовив Сірко в лютому осліпі.— Віриш, що Нечах тебе не ошукав?

— Вірю, брате, бо й сам бачив свіжовитоптаний путівець за Перекопом.

— І куди повів він?

— На Слобожанщину.

— За таке забуття тебе й побити було б не гріх,— стримував гнів зведенець, не втримавши осуду, і почав навпомацки вибивати люльку.— Коли так, то мені не до сну тепер,— вибив нарешті люльку Сірко і попрямував із обори до хати, лишивши брата ні в сих ні в тих на лавці...

Петро й Роман намірилися одягатись, щоб з бабою Домною йти до неї на сон, зайшов Сірко і утримав їх від того наміру.

— Простіть, тату, і ви, матері, але я мушу їхати в Січ. У людей невирятовне горе,— одягався він на ходу.— Архипку, проснися, хлопче, і швидше ошатуйся!

— Ми, тату, також з тобою! — в один голос запросилися сини, збуджено накидаючи на себе нові, щойно пошиті теплі кожушані бекеші і вовчужні шапки.— Мусимо і багнемо бути коло тата на Січі. Простіть, дідуню,— вклонилися хворому, а слідом і обом жінкам.

— Бог простить вас і благословить,— проказав Дмитро.

— Їдьте з Богом та невбарі повертайтеся, бо ж самі знаєте, як ви тут треба тепер! — плакали у фартухи-запаски жінки.

Архипко перший бігцем подався до обійстя пані Домни чепрачити та сідлати коней: Велеса, Ворона та обох арабських скакунів — Змія і Грома, в'ючити їх тобівки-сумки з вівсом, чіпляти аркани до кульбак. Побігли б, мабуть, і Сірко із синами за ним слідом, та мусіли, несучи торби з накладеними мачухою Ївгою наїдками, супроводжувати матір Домну. І Сірко вперше завважив, що та геть постаріла і не мала сили швидко переступати ногами, ба навіть змаліла не знати й коли, кожух на ній ніби подовшав, а велика картата, подарована ним хустка стала завеликою.

Вже по якійсь годині вершники вчотирикінь, крізь ґвалти розбуджених собак у дворах і крізь тишу між селами, наблизилися в леті до Січі. Супровідці ледь встигали за Сірком. Кожний думав у путі своє, не знаючи задуму отамана. Для Петра й Романа ця батькова виправа була початком чогось нового в житті. У молочно-димних, імлистих великолузьких обіччях відбивалися казковістю вистуки кінських копит, а непомітний сніжок, що пускався тихо падати на Землю, чарував цю поїздку забутими за тривале літо чарами. Навчені, мудрі коні трималися ряду в леті несхибно, несучись вперед і вперед. Вів їх гордий, жвавий і випочилий Велес, не даючи можливості іншим себе опередити.

Як не був Іван Сірко болісно вражений і збентежений людоловним набродом та тим, що може спізнитися на Січ, у нього з'явилася утіха, а з нею і заспокоєння та певність, коли вершників під самим Кошем різко зупинила чотова варта-рунда спершу лунким пострілом із самопала, а потім і гучним викриком зобіч:

— Стій, подорожні!.. Гасло! Чуєте, гасло кажіть! Гасло, бо стрілятимемо!..— вимагали рундачі погрозливо.

Сірко хотів пожартувати, рухаючись далі, але нараз пролунав постріл уже здругобіч, а вслід йому почуйся джмелиний свист кулі над самою Сірковою головою, і він відчув гострий удар у бік стріли із лука, що пронизала, як зрозумів отаман, йому рукав бекеші.

— Базавлук у снігу! — поспішив вигукнути Сірко.— Не стріляти! — вдоволено наказав у навколишній снігосійний простір.

— Реве Ненаситець! — відказали іздвобіч голоси, і до вершників, як зупинилися, виплив із пітьми у білому кожусі та такому ж білому повстяному башликові чатовий.

— Отаман, пан Сірко, чи що?! Чому ж мовчали? — пізнав нарешті рундар зблизька першого вершника.— Дивно, що я не встрелив тебе, пане Іване,— сказав він, привішуючи рушницю на плече.— Стріляю я, нівроку, ще добре, а не попав, бо лише попереджував,— виправдовувався він.— Козаки, отаман Сірко із супроводом! — гукнув він решті, що ховалися пообіч.

— Ми здогадувалися, що це хтось із старшин,— хвалькувато підходили чатові.— Я з лука мусів би попасти конче,— сказав старший, чи то питаючи, чи то стверджуючи.

— А таки попав, козаче, але щасливо для мене, бо стріла пройшла порожній край рукава і лише трохи вдарила у бік. Спасибі вам за старанно-пильне вартування, козаки! Передам кошовому Іваненку-Величку,— сказав голосніше, передаючи врешті стрілу