Читати книгу - "Мед з дікалоном"

моєму столі, на сніжно-білій накрохмаленій серветці, стоїть чарочка горілки, гарна така, із синього скла, вкрита дрібними сльозинками розталої паморозі. Моя рука тягнеться до неї, тремкі пальці вже беруться за тонку талію-ніжку, по горлу котиться сухий клубок у передчутті приємної крижано-вогняної хвилі, що розтопить, зросить суш у спраглому роті. І раптом вона, ця чарочка, як загорлає до мене громовим басовитим голосом осадніка Твардовського: «НЄ ВОЛЬНО!»

Тут я і проснувся в холодному поту. Лихий чоловік той Твардовський. Бундючний, як індик, все у легіонерському мундирі ходить, із револьвером при боці. А в неділю чи на празник стане, бува, на вулиці й періщить нагаєм того, хто перед ним шапку не скине. Не одного невинного чоловіка до Берези[2] відправив: підсуне нагана під стріху, а потім із поліцаями з обшуком іде. І до чого ж така погань сниться? Певно, не до добра. От Палажка моя покійна коби жива була, то сказала б до чого. Вона таке знала...

Голова болить, що боляче очима кліпнути, а замість крикнути на нахабного котяру, що похапцем доїдав на столі рештки вечері, з горлянки вийшло лише якесь шипіння. І так закортіло мені випити. Зранку як вип'єш — одразу ж настрій на цілий день. Я ж не п'яниця який, що пиячить просто так. У мене горе. Вже три роки, як зі мною немає моєї Палажки, а я все щодня сумую за небіжчицею. І сниться вона мені часто — стоїть мовчки, складе руки і дивиться на мене зажурено. А я не можу так, винним себе почуваю.

Та мертвим — царство небесне, а живим за себе треба якось дбати. Цю спрагу водою не заллєш. У мене кілька злотих іще лишилося від учорашніх зарібків.

Та шинок був зачинений. І не просто зачинений, а навіть вікна були навхрест забиті дошками. Отакої... Я ковтнув гіркий клубок ранкової спраги. А синя чарочка у паморозі танцювала перед очима. Взагалі-то я трохи затинаюся, лиш як перехоплю оковитої — мова ллється гладко і плинно, ніби проповідь з уст велемовного панотця.

Йой, либонь, таки треба до батюшки навідатися, у нього робота є. Хоч він і жмикрут трохи і, на загал, у нас у селі його недолюблюють — бо дуже суворий, обзиває нас комуністами та страхає геєною огненною, але все одно він завжди наллє після роботи.

Однак не так сталося, як гадалося. Хату я перекривав у панотця, наробився тяжко. Але надвечір квітку до крокв прив'язали. Вже й до столу із господарем сіли. Паніматка принесла борщу, гарячої бараболі з кропчиком, сала нарізаного, огірочків. Панотець молитву проказав, сіли до столу. А фляжки немає... Що то за проява? Не лізе шмат у горлянку, лише синя чарочка перед очима танцює. Ніби й запитати незручно, панотець добре розрахувався і навіть не торгувався, та душа моя страждає. От я і питаю обережненько: панотче, може б того, трохи горлянку промочити після праці, адже зробили немало...

Та панотець аж розсердився: ти, Каленику, ніби й чоловік добрий, роботящий, та від того зілля геть розум втрачаєш. Пиякам пряма дорога до геєни огненної разом із баптистами і комуністами. Я ж у неділю після служби про це у проповіді казав... Ет, ти...

Ні, достеменно щось тут не теє. Наче і не піст зараз, та й батюшка зазвичай чарочкою при вечері залюбки причащається. Ну, не був я в неділю на службі, хворий був. Якби знав, то прийшов би, нехай йому грець, щоб мене у баптисти чи того гірше — у комуністи не записували.

Вийшов я з батюшчиного обійстя, аж тут кум назустріч. А я йому й одразу: давай, Василю, по чарчині вип'ємо, тут трохи грошей заробив, та й горе у мене — знову Палажка снилася. Але кум лише рукою махнув: ет, куме, хіба ж ви не знаєте — не вольно тепер пити горілку: бойкот.

— Що це ще за проява,— розсердився я,— ми ж не дітваки малі, а дорослі чоловіки. Хто це нам горілку забороняє пити?

У мене аж руки самі в кулаки стислися. Невже піп? Та він наче і перелюбу не схвалює, та все одно в селі не всі хлопи тільки зі своїми жінками забавляються,— знаю, що й за кумом таке водиться, навідує часом одну вдовичку на околиці.

— Та якби ж то,— зітхнув кум.— Та, може, то воно і правильно — не пити. І грошам біда, і здоров'ю.

Еге ж. Щось тут не так,— думаю. Чи не подався мій кум до яких баптистів? І з якого то дива він править, як ото його Ксенька? Тьху, збабився чоловік наніц.

Настрій геть підупав. А та чарочка синя знову перед очима танцює і сміється. Так тоненько, дзвінко, кришталево...

Потягся я до сестри своєї, Христі. Не так до неї — вона теж мені парастаси за пияцтво правитиме, як до шваґерка Микити. Бо винен мені. Зробив їм гарну шафу, та якось грошей із близької родини брати не привчений, а шваґер могорич забарився поставити...

Однак Микити вдома не виявилося — до міста подався у якихось справах, а з Христею не домовишся ні до чого, з нашим поліцаєм і то легше.

Та племінник мій, Петро, вдома бун. Гарний парубок, розумний, роботящий — у наш рід вдався. Студент, зараз на вакаціях. Я минулоріч йому на іменини ліхтарика електричного подарував, на батарейках. Ще й до ювеліра пішов, щоб той напис вигравіював: «Петру від дядька Каленика на добру згадку». Гарна річ і потрібна — справа молода, не раз за північ додому вертається.

Я ж до племінника: чи не буде налити чарчинки?