Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— А, це той, на якому стоїть кам’яна баба? — згадав я, і всі вмить напружилися.

— Так, — кивнув Лісімах, який уже не усміхався. — А звідки ви знаєте?

— Я проїздив поруч, коли розшукував доньку інженера. Місцеві розповідали про курган якісь недобрі історії.

— Та то пусті балачки. Ви ж знаєте, як наші люди вміють навигадувати. — Ілля нервово засміявся.

— Так, є чутки, що курган біля Паралатівки проклятий і кожного, хто його розкопає, чекає смерть, — сказав серйозно Лісімах. — Але такі легенди складають про багато археологічних пам’яток. Люди люблять загадки й містичні заборони. Можете розпитати хоч кого, і вам розкажуть усілякі жахи — мовляв, один заліз на курган, почав копати, а його блискавка вбила, а когось змія отруйна вкусила, а ще хтось послизнувся, впав, покотився схилом і поки зупинився, помер. Звучить загадково і страшно, всі люблять про це слухати, паралатівські мужики навіть худобу свою на кургані не випасають. Що там казати про мужиків, якщо колишній власник Паралатівки князь Колоксаєв, якому досі належить більшість земель навколо села, коли виступав проти розкопок, теж згадував нещасні випадки зі злодіями, але чомусь не сказав, що вісім років тому курган уже розкопувала експедиція Харківського університету.

— Розкопувала? — здивувався я. — То що ви плануєте там знайти?

— Вони розкопували відповідно до тодішнього рівня знань. Знайшли верхні камери з людськими та кінськими скелетами, подумали, що це похований цар та його слуги. Щоправда, інвентар був небагатий. Майже без золота, кілька залізних мечів, глечики, залишки одягу, кістки баранів, зарізаних, щоб харчуватися в дорозі на той світ. Я вивчав матеріали експедиції, вони розчаровують. Тоді не змогли докопатися до справжніх поховань. Задовольнилися крихтами, відновили верхівку кургану й повернулися до Харкова.

— І ніхто не помер?

— Ніхто. Ані блискавок, ані змій, ані падінь із висоти, — запевнив Лісімах. — Саме після вивчення матеріалів я зрозумів, що курган треба розкопувати знову, бо головні поховання не знайшли! Спробував зацікавити університет — я викладаю у Харкові, — але там сказали, що більше не цікавляться курганами. Пізніше я дізнався, що князь Колоксаєв переконав ректора не відправляти нову експедицію. Він же всіляко гальмував отримання дозволу в Петербурзі. Знаєте, до чого дійшло? На засіданні в уряді князь заявив, що спроби розрити курган біля Паралатівки — підкоп під самодержавство. Мовляв, якщо люди будуть вільно розкопувати могили колишніх царів, у них не буде поваги до царів нинішніх! І це подіяло. Мені не дали згоди, хоч питання було вже майже вирішене! Я втратив надію розкопати паралатівський курган. Але прийшла революція, цар зрікся престолу! Колоксаєв, який був одним із командирів кінної гвардії, намагався умовити Миколу II чинити збройний спротив, його арештували, і зараз він у Кронштадті. Я знову подав прохання, і цього разу його задовольнили за умови, що половина знайдених скарбів відійде державі. Бюджет потребує грошей на військові витрати.

— Але чому князь так захищав той курган, якщо не збирався розкопувати його сам? — спитав я.

— Не знаю. Можливо, він справді вірив у те, що говорив.

— Колоксаєв — якесь прізвище дивне.

— Так, він східної крові. Та там уся Паралатівка відрізняється від навколишніх сіл. Розмовляють своєю мовою, майже не займаються рільництвом, лише скотарством. Здається, ще за Катерини II переселилися сюди, може, з Балкан, тоді звідти багато переселялося, — розповів Лісімах. — Там було б цікаво провести етнографічну експедицію, але селяни не налаштовані на контакти з зовнішнім світом. Мої знайомі з університету хотіли їх досліджувати, Колоксаєв викликав поліцію, і вчених вивезли з села. Та й місцеві ставилися до них вороже. Але нас не цікавить Паралатівка, нас цікавить курган.

— Точніше, золото, — сказав Ілля, і всі закивали.

— Хочете розбагатіти? — спитав я.

— Так, хочемо. Але не для того, щоб спустити гроші на гулянки, — пояснив Ілля. — Кожен із нас мріє розпочати власну справу або істотно розширити наявну. Наприклад, я працюю на товариство Ельворті. Англійці добре платять, але моя мрія — працювати на себе. Щоб розпочати справу, потрібен стартовий капітал. Усі ми заощаджували гроші, щоб назбирати бодай кілька тисяч рублів. Але це було не дуже просто. А тут у нас є можливість отримати стартовий капітал і вкласти його у справу. Розумієте, нам нізвідки чекати спадку чи посагу. На блискучу державну кар’єру ми теж не могли розраховувати, бо я — татарин, Отто — остзейський німець, Борис — єврей, Кшиштоф — поляк. Лісімах, правда, росіянин, але він сидів за зв’язки з революціонерами. Нам немає на кого сподіватися, крім як на себе. Ми хочемо працювати і багатіти. Але для цього потрібен перший крок, трамплін, який дасть можливість злетіти. Ми покладаємо великі надії на скіфське золото.

— Пошуки скарбів — ризикована справа.

— Так, Іване Карповичу, ми готові ризикнути. — Вони дружно кивнули.

Я подумав: чому б і ні? Повертатися на хутір без Моніки та Єлизавети Павлівни я не хотів, бо сумував би та дратувався, що досі до них не пливу. У Єлисаветграді мені було нудно, їхати до Одеси зарано. Доводилося чекати. Чому б не почекати за справою і допомогти цим хлопцям? Вони викликали в мене симпатію після всіх бачених у минулій справі покидьків. До того ж пошук стародавніх скарбів міг сподобатися видавцям. Вони просили чогось легкого, веселого, світлого і обов’язково зі щасливим закінченням. Ця історія мені підходила. Та дещо завадило мені одразу погодитися.

— Про що ви замислилися, Іване Карповичу? — спитав Ілля, який помітив,