Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

аж до скотобоєнь, звідки ночами долинає рев худоби, вижебрує там кістку з хрящами, яку вони вкинуть до свого варива, або грудку загадкових покручених нутрощів. Банки з бульйоном коштують під кінець дня два су, і хто терпляче протримається до закінчення торгівлі, той протримається наступних кілька днів. Шаґал вчить їх, як правильно ділити оселедця, з'їдаючи голову відразу першого дня, а хвіст залишаючи на наступний, до риби шкоринку хліба і склянку чаю.

У Вулику їх називають російською колонією. Архипенко, Ліпшиц, Цадкін, Шаґал, Добрінський, Кікоін, Кремень, Сутін. За сигналом Diner russe вони збираються на святкове трапезування. Часом кличуть до себе і французів, навіть кубістів.

Леже, ходи їсти ррррросійську їжу.

Що то було за дивне жорстке волокнисте м’ясо, що кілька годин кипіло в самогонці? Котятина, дрібно порізана, котяче фрикасе. Божественна котятина. Вона смерділа, і від неї пекло горло. Не було кота, який би почувався поруч з ними в безпеці, вони вижерли весь Монпарнас аж до південних околиць. Ці російські трапези були радістю і для щурів з мишами, яким незле жилося в Вулику. Щоправда була одна недоторканна кішка. При вході до Вулика живе мадам Сеґонде, товста короткозора консьєржка, яка добродушно простягала миску супу кожному, хто, на її думку, мав голодний вигляд. Її чоловік збивав з кількох дошок докупи нові будки, які згодом ставали новими майстернями на пустирі. Її плямиста кішка житиме вічно.

Разом з Кіко він працює на вокзалі Монпарнас, розвантажує за кілька су вагони. Повні вагони морепродуктів з Бретані. Після того від них тхне рибою, аж киця мадам Сеґонде ластиться закохано до їхніх ніг, коли над ранок вони повертаються у Вулик. Вони малюють вивіски для автомобільної виставки, стають до роботи на конвейєр на заводі Рено.

Тільки от світ зненацька розколовся. Загальна мобілізація. Дощ білих листівок засипає Монпарнас. Четвертого серпня 1914 року Сутін отримує дозвіл на проживання, того самого дня оголошено війну. Вони записуються добровольцями рити шанці, їм так хочеться зробити щось добре для Франції, яка прийняла їх. Та скоро, через надто слабку статуру їх відсилають додому.

Ніхто не купує їхніх картин, так триватиме роками. Вони просто групка занедбаних росіян, поляків, євреїв, що втекли від погромів, шаленіючи за мистецтвом, і тільки завдяки милосердному Буше порятовані від безпритульності. Тепер, коли триває війна, до них придивляються з іще більшою недовірою, коли бачать їхні посиденьки у дешевих кафешках. Наші всі на фронті, ви собі тільки уявіть. А та голота попиває собі любенько кавусю.

Вони спльовують перед їхніми картинами. Янгол Буше вірив, що тут постане нова академія, але ж вони абсолютно не хочуть ставати ідеальними ідіотами і салонними художниками. Буше не перечить їм, хвалить їх, коли інші про їхні роботи не говорять інакше як про огидні кошмарні заяложені шмати. Їм хочеться тільки одного: вижити, витримати голод і бджолині злидні, вистояти. Колись шлях таки виведе їх з цього болота, і вже навіть опинившись у Сіте Фаліґ’єр вони, можна сказати, подолали перший етап. Хто може, стрімголов покидає Вулик, безмірно зажурюючи добряка Буше. Ой блохи-блохи, хто вас вигадав?

Там ще є Інденбаум, якого всі називають добрим самарянином. Ще й тепер, у покійницькому бусі, Сутін бачить перед собою докірливе обличчя Інденбаума і чує його жалісливий голос.

Я і Сутінові допомогти хотів, але ж він нестерпний. Щоразу, коли я купував у нього картину, він під якимось приводом позичав її в мене назад і знов продавав комусь іншому. Він так сім разів зі мною вчинив, і я щоразу вірив йому. Одного дня, в «Ротонді», він обов’язково хотів отримати від мене тридцять франків. Для мене то були немалі гроші тоді. Я встав і пішов, а він біг за мною до Рюш, і безконечно монотонно твердив:

Дай мені тридцять франків, дай мені тридцять франків, дай мені тридцять франків, да-а-ай, да-а-ай!

Коли ми дійшли до площі Конвенсьйон, я купив два оселедці та сказав йому: Намалюй мені натюрморт. Він піднявся до своєї майстерні й приніс мені за дві години невелику роботу, три рибини і виделка на тарілці. Третьої риби він не вигадав, а просто перегрупував другу. Я дав йому тридцять франків і прикріпив його картину кнопками до стіни. За три дні він попросив мене позичити йому цю роботу. Я ще раз сказав: ну добре, а тоді побачив її наступного разу в одного російського емігранта, фотографа. То був шахрай, який не закладав у фотоапарат пластинки, тож його клієнтам, які платили наперед, так ніколи і не вдавалося отримати свій портрет. Делевський заховав за спиною невелику картинку.

Купиш?

Але вона моя.

Я відразу впізнав Сутінових оселедців.

Він продав її мені, правив за неї п'ять, я йому, зрештою, заплатив тільки три франки.

Цього разу я заприсягнувся собі ніколи більше нічого в Сутіна не купувати.

Інденбаум осудливо хитаючи головою йде собі. Але ж вони, ті голоси, не вмовкають, вони проникають у нього, шепочуть і кричать йому в вухо, і притлумити це може тільки макове молочко Сертюрнера. Він ще глибше втягає голову в плечі, щоб не слухати цих розгніваних голосів.

Схожий на російського селянина з тим його широким пласким обличчям! Виступає хіба ніс, немов м’язистий кубик, ніс з широкими роздутими ніздрями! А ці його товсті губи! Піна в кутиках рота! Коли він зрідка усміхнеться, то вишкірює відразливі зуби з зеленкавим нальотом! Дикун! Роззява немита, без жодного натяку на