Читати книгу - "Змій"

Від нашого Валета Мечів надходить повідомлення, чутка про реліквію, що схована десь серед майна Контаріні. Знищивши цю реліквію, знищиш виправдання єпископів на будування золотих башт, знищиш прибутки, що незнайомці матимуть, будуючи ці палаци за церковні гроші.

Тому приходить наказ: знайти реліквію. Знищити її. Зупинімо найбільшу гру Контаріні до того, як він її розпочне.

Тож наш валет шукає, потайки розпитує, принижуючись перед владою інших. Він, гордий чоловік, не переймається тим, що треба плазувати перед тими, про кого він знає, що вони нижчі від нього. Його розум більший за їхній, це доводить кожна розказана ним брехня, кожне його тремтіння — хіба це не хитро, коли такий гордий чоловік тимчасово лабузниться?

Коли настає кінець, це відбувається зненацька. Він не бачив його наближення навіть уві сні, але незнайомець, чиє обличчя було сховане за маскою, тримав у руці карту — Сонце, світло якого проникає до кожного куточка й усе робить явним, навіть нашого союзника, нашого друга, нашого шахрая, посланого в чуже лігво.

Він стоїть на мосту, відчуває дотик до рукава та чує слова:

— Ми можемо поговорити?

Він повертається, і удар по голові кийком відразу ламає його щелепу і два зуби. Це груба зброя, яку, певно, зробили з рештків невдалої спроби зробити шафу, або вистругали з гілки. Невже власник не може собі дозволити щось краще?

(Авжеж він може, але він надто довго чекав отримання багатства та забагато гордості інвестував у злидні, тож тепер, коли він хизується драним одягом, протертим взуттям і гордою бідністю, можливо, навіть доречно, що саме він стає розплатою долі для нашого сержанта.)

Його побили, нашого Валета Мечів. Побили так, що вже й не зрозуміти, що на ньому зламано, а що опухло, чи були його риси коли-небудь людськими. Усе червоне, все червоне, вода тече під ним червона, його одяг просякнув нею, тож червоне тече з оксамиту, і тепер вони без жодного слова, без церемоній несуть його до дому Анджело Селуди, і троє чоловіків тримають його, а четвертий, в масці, дивиться на високі вікна будинку та чекає.

Він чекає, доки з'являється вона — Тіна, чия маска така сама пуста, як у нього — і тепер, отримавши її увагу, він повертається до одного з чоловіків, що принесли сюди нашого пораненого лицаря. Цей чоловік виймає з-за поясу маленьку сокиру, одну з тих, якими можна рубати товсті канати на вітрильниках. Сокира опускається раз, потім вдруге, і вони йдуть геть, залишивши Валета Мечів на бруку перед дверима Селуди.

Його заносять всередину, і вона сама спускається з джутовим мішком. Вона бере кисть його правої руки за кінчик мізинця, не дивлячись, потім бере ліву, втиснувши великий палець у м'яку долоню, а рештою пальців тримаючись за вкриту волоссям сторону. Коли вона йде, кров крапає крізь мішок, і вона каже собі, що це лише плоть, просто м'ясо, що хитається біля її ноги.

Земля, море, чи вогонь? Якийсь час вона не може визначитись, але зрештою кидає мішок в океан, прив'язавши до нього камінь. На щастя, вода швидко хапається за ці пальці й тягне вниз, і крові на її руках залишилося мало; вона помила руки у фонтані перед церквою.

Коли Тіна повертається, Валет Мечів уже мертвий.

Кровотеча була занадто сильною, шок, біль... А може, побачивши під час останнього спалаху свідомості, що кисті його рук відтяті від тіла, найманець вирішив, що життя не варте того, щоб його жити, і розлучився з ним тією самою силою волі, якою доти жив його.

Селуда каже:

— Хто це був?

— Фігура, — відповідає вона. — Він був фігурою.

— Навіщо вони це зробили?

— Я відправила його до будинку Контаріні, щоб він знайшов там дещо. Гравець, що грає тією фігурою, прислав його назад.

— Я думав, що гравці не завдають шкоди одне одному.

— Ваша правда. Але про те, що може статися з нашими фігурами, ніде в правилах не йдеться.

У відповідь на це Анджело Селуда мовчить. Ми не думаємо, що він дурень, тож якщо досі він не знав, що означає бути фігурою, тепер уже знає.

Тіна повертається до своєї кімнати. Не озираючись.

Монета обертається, монета обертається.

Вона перегортає її між пальцями.

Монета обертається, і вона не розуміє.

Вона повертається до Дому Ігор.

Гравець Фальєре сюди більше не приходить, гравець Контаріні — теж. Для них гра надто важка, щоб відволікатися на дрібниці.

Про Тіаполо вона майже не думає.

— Ви граєте? — питає вона.

Ми знаємо цього чоловіка, так? Срібло на рукавах, обличчя надто втомлене, щоб бути молодим, надто м'яке, щоб бути старим. Таке враження, ніби його вік зіскребли