Читати книгу - "Промінь"

наше життя, більше нема, ти сам бачиш! У нас перебої з енергією… Не працює половина функцій у житловому відсіку. А що зовні, ти знаєш? Що з реакторами? Вони працюють, чи ми вже прилетіли? Що з синтезаторами, з оранжереєю? Що ми будемо пити, коли закінчиться вода в контейнерах? У нас буде їжа, чи ми почнемо їсти одне одного?!

У залі стояла дивна тиша — люди навіть не перешіптувалися.

— Промінь вимагає оператора, — у тиші сказала Ліза. — Значить, ми дамо йому оператора. Ми відкриємо люк.

— Люк?! — повторили одночасно десятки ротів. Андрій стис кулаки і замахав головою в цілковитому розпачі, наче пропонуючи всім переконатися, до якої ж міри Ліза божевільна.

— Двері, вхід, задраєний отвір, — сказала Ліза. — Люк, який відкриє нам дорогу з житлового відсіку в рубку.

— Яку рубку?! — закричало три або чотири голоси з юрби дорослих. — Сядь, помовч! Ніякої рубки не існує! Тебе ніхто не слухатиме, хто ти така?!

— Може, й ніхто, — сказала Ліза. — Але в нас є голосування, так? За нашими правилами, кванти, загальні рішення ми ухвалюємо більшістю голосів, так?!

Тиша закінчилася. Галасували, тупотіли, хтось аплодував, хтось лаявся. Лізі здалося, що вона мчить на гребені хвилі, через секунду полетить далеко вперед — або звалиться в брудну піну.

— Голосувати! — рикнув Роджер. Він подорослішав і одержав від природи найнижчий, найдужчий голос на кораблі. — Хто за те, щоб відкрити люк?!

Чи то він і справді повірив, що Промінь не здатний порахувати голоси, чи то прадавній традиційний ритуал здався йому гідним моменту — але Роджер підняв руку, і його приклад наслідувало ще двісті людей. Двісті п’ятдесят… Більше… Почали голосувати дорослі — ніби підхоплені загальним божевіллям…

— Діти, без права голосу, не голосуємо! — шикнув хтось поруч. — Поважаймо правила! Ми ж їх самі встановили!

— Хто проти? — запитала Ліза.

Таких було явно менше. Вони намагалися. Але програли. Андрій оглянувся — і, зціпивши зуби, опустив руку.

— Народ, — Ліза розуміла, що мовчати неможливо, і повернулася до однолітків та молодших. — Зараз не має значення, хто на що вчився, всі повинні допомагати. Нам потрібна інформація, технічні документи, схеми, аварійні рекомендації. Годі сидіти в пасажирських кріслах! Не знаю, як вам, а мені батьки з дитинства говорили, що ми, всі ми — пілоти!

Вона не підвищувала голосу, але чи то акустика в амфітеатрі, чи то сила її переконання робили її слова розбірливими й чутними для всіх. Обличчя мінялися: піднімалися важкі повіки, поверталися барви на білі обличчя, люди виходили із заціпеніння. Ліза побачила краєм ока материне лице.

Аніта дивилася на неї поглядом, сповненим ніжності, гордості, і не захвату — обожнювання.

* * *

Перехід був позначений на старих схемах. Люк, на людський зріст, замикався механічним замком.

— Промінь, які умови за люком? Там є атмосфера?

— Там… та-ак. Через тридцять секунд я вирівняю… тиск.

Після невідомої аварії Промінь розмовляв уривчасто, раз у раз міняючи тембр голосу.

— Що за люком? Опиши це приміщення.

— Коридор. Веде на центральний пост. Температура повітря нуль градусів.

Ліза нап’яла куртку, шапку, яку надівала, граючись у сніжки ще недавно, в зимовій лісовій рекреації. Рукавиці, окуляри для лижного слалому. Казна-коли це тепер буде, і чи буде взагалі; їх позбавили звичного комфорту, звичних розваг… Та натомість вони одержали дещо більш вартісне.

— Відчиняй!

— Ви повинні спершу відімкнути… застосувавши м’язове зусилля. Проти годинникової стрілки.

Вісім рук, у рукавичках і без рукавичок, лягли на колесо замикального пристрою. На «Промені» для дітей тримали механічний годинник, тому слова «за годинниковою стрілкою» і «проти годинникової стрілки» не звучали для них, як нісенітниця. Зрушити колесо з місця виявилося непросто, але вони штовхали, змінюючи одне одного, повисаючи на колесі всією вагою, і добилися-таки того, що колесо повільно, неохоче, підвиваючи металом, почало розвертатися.

Вони викрутили його до упору. Відступили, обтрушуючи долоні, важко дихаючи: це не була спортивна вправа. Це була важка фізична робота, так само незвична для них, як пішохідні прогулянки для пелікана.

— Промінь! — покликала Ліза. — Тепер ти можеш відчинити?

Почувся звук-підтвердження, недоречний у цій ситуації. Кришка люка здригнулась, і почала від’їжджати назад, у коридор, і всі змогли оцінити товщину цього люка: метр тугоплавкого, жаростійкого сплаву. Люк був загнаний в отвір, як пробка, і тепер виповзав, немов під тиском. Що далі він просувався, то істеричніше вищав метал, то виразніший ставав різкий запах у повітрі. Ліза мимоволі відступила, і всі за нею.

Люк перестав рухатися.

— Промінь?!

Люк востаннє сіпнувся. Не з першої спроби ввійшов у залізний паз і з гуркотом відкотився вбік.

Люди стояли перед проймою в стіні, і попереду була чорна порожнеча.

* * *

Ліза йшла попереду. Так вийшло. За спиною відчувала мовчазну підтримку, але хтось перший, на півкроку попереду, мусив їх вести. Ліза готова була обмочитися з жаху, але йшла вперед, надіючись, що штани з непромокальної тканини в крайньому разі приховають її ганьбу.

Ліхтарям, які потрібні були для дитячих ігор і шкільних занять, нарешті знайшлось основне застосування. Не треба було вдавати, що ти в темній печері, і за рогом чекає чудовисько. Печера стала справжньою, а що було попереду, вона поки що намагалася не думати. Ану ж Промінь збожеволів після аварії, і ніякого центрального поста не існує?!

Ніде в житловому модулі не було таких коридорів — темних, брудних, без оздоблення, без освітлення. Це не був коридор, це був тунель для прокладки кабелів і труб, вони кріпилися вгорі й унизу, під ногами тяглася широка монорейка для вагонеток-ремонтників. Ліза йшла по металу, тьмяному, змащеному, то пориваючись бігти вперед, то завмираючи, боячись зробити крок. Виставляла вперед свій ліхтар…

Промінь, так говорив батько. Так говорили вони всі. Промінь крізь темряву — прекрасне видовище. Це хвиля й потік фотонів, квантів, це видовище й дія, це порив уперед…