Читати книгу - "Про життя"

«Мабуть, не легко йому повідомляти людям про таке, хоч і звик вже», — раптом подумав Юрій.

— Так ви розумієте, про що я? — знову перепитав лікар.

Юрій кивнув головою, але відповісти нічого не зміг — язик чомусь не слухався.

— Попереду — досить важке і довготривале лікування, — продовжив лікар, — декілька блоків хімії, далі, якщо пухлина зменшиться в розмірах — операція. Якщо не зменшиться — ще хімія, а вже потім операція. Після операції — знову хімія.

Юрій мовчки слухав перелік того, що ескулапи збираються вдіяти з його організмом.

Хімія, хімія, операція, знову хімія… Людина в змозі все це витримати? Може краще того… відразу від болячки здохнуть. Хоча ні, це така зараза, що відразу не вийде, ще й помордує добре. Юрій знав про це, його рідний дядько помер від раку. З іншого боку, яка різниця від хімії мордуватися, чи від тої зарази? Дядько Толік теж хімію робив і кожен раз після крапельниць казав, що не в змозі зрозуміти на якому він світі — ще на цьому, чи вже на іншому. І все одно помер. Не допомогло.

— Лікування вартісне, — далі говорив лікар, — стовідсоткову гарантію одужання я вам дати не можу, — лікар був з тих, хто вважав, що пацієнт повинен знати всю правду про свій стан. Бували, чого гріха таїти, й такі, що відразу хлоп — і непритомніли, або в істерику падали. Але цей чолов'яга ніби міцний, витримає.

Гроші, думав Юрій. Гроші, гроші… Сім'я на його лікування стягнеться з останнього, він це знав, а батько візьме й копитця відкине. І гроші на вітер. Діти і дружина в боргах. Живуть вони не бідно, хвалити Господа, але із горла теж не пре.

— Живим до Бога все одно не полізеш, — ніби прочитавши думки Юрія, сказав лікар, — робити щось потрібно. Ви міцний чоловік, шанси маєте не погані. В інших і таких не було, повірте, я знаю, про що кажу.

«Шанс, шанс, шанс, він не получка, не аванс, він випадає тільки раз»… — пронеслась раптом в Юрієвій голові невідомо де почута фраза. Він мимоволі розсміявся. Лізуть же дурниці в голову в такий момент.

Лікар здивовано підняв сиві брови. Він намагався не прив'язуватись до пацієнтів і не особливо перейматися їхніми настроями і проблемами — ніякого серця на всіх не вистачить. Він просто дуже гарно виконував свою роботу. Але цей чоловік лікарю явно подобався. Мало хто залишається в змозі не втратити почуття гумору в такий критичний момент.

— То що, яким буде ваше рішення? — запитав лікар.

Юрій подивився у вікно. Була ще зима, але сніг зійшов, погод стояла тепла і у повітрі вже ясно пахло весною. Він уявив собі, як почнуть розпускатися дерева, зазеленіє трава. Цього року, за його підрахунками, вперше повинні з'явитися плоди на посаджених та власноруч вирощених ним карликових яблунях та грушах. Старша дочка натякала на те, що можливо скоро заміж збереться. А там і внуки. І обов'язково, щоб хлопчики. Він так мріє з онуком повудити рибу, в нього ж вдома баб'яче царство. І що, онук сам, без діда, піде рибу ловити? Нє-є-є, не порядок.

— То як ви там кажете — хімія, хімія, операція, а потім ще хімія? — запитав він у лікаря, — годиться…

Ранній вечір, але вже добряче темно, бо зима у самому розпалі, та й небо захмарене. Іду з роботи якимись незнайомим вулицями — занесла ж нелегка сюди! Добратися потрібно до вокзалу, який, наскільки я розумію, знаходиться ще далеко і невідомо в якій стороні. Я ніколи не була сильною в географії, запросто можу заблудитися в трьох деревах. Або навіть в чистому полі. А що? І таке бувало. Слідки біжить ціла ватага псів. І де тільки взялися? Пси то нічого, собак я зроду не боялась. А от люди… Вони бувають різні. Я б воліла в цих закоулках у темінь нікого не зустрічати. Але ж як вийти на головну дорогу? От халепа!

— Песики, — кажу собакам, — хороші мої. Виведіть мене звідси. А я вам батон віддам. Увесь. Більш нічого немає. Ні, ще шоколадка є, дитині везу. Хтось з вас любить солодке?

Собаки завзято заметляли хвостами, але, по всьому видно, виводити мене не поспішали. Батон довелось їм віддати так.

— Хліб зжерли, — з докором сказала я псам, — а роботи не зробили. От куди мені зараз іти?

Собаки знову заповзято заметляли хвостами.

Раптом у мене за спиною хтось дзвінко розсміявся. Від несподіванки я аж здригнулась.

— Ви з собаками розмовляєте? Кумедно…

Голос виявився жіночим, молодим і досить приємним. Я уважніше вдивилася в темінь. Молода жінка, на вигляд років 35–38, пристойно вдягнена, начебто непогано враження справляє.

— Та ви не лякайтеся. Заблукали?

Я закивала головою.

— У нас тут всі блукають. Не вулиці, а лабіринт. Вам куди потрібно?

— До вокзалу.

— Давайте проведу.

Я завагалась. Мало що, хоч і пристойно вдягнена, а може аферистка якась.

Наче вгадавши мої думки, жінка казала:

— Самі все одно не виберетесь. І я не аферистка.

Мені стало соромно.

— Дякую, — сказала я.

— А ви як потрапили на наш край світу?

— По роботі, — кажу, — з однією людиною поговорити потрібно було. А ви чому так пізно гуляєте? Ще й одна. Небезпечно.

Вона легковажно махнула рукою.

— Я ці місця з дитинства знаю і… — вона замовкла, і раптом каже, — Мені б з дому аби куди небуть. Чоловіка свого не люблю. Хоч відпочину трохи від нього.

Я від несподіванки аж рот відкрила. Оце так поворот подій! Може вона і справді якась… того? Та ні