Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Арон любив покепкувати над новим знайомим. Як тільки той, на запрошення Рекара, підсів до їхнього столика, ювелір почав його дражнити:

— А що це у тебе за «оселедець» на шиї?

Семен насупився. Аби відвернути сварку, Ален спробував пожартувати. Мовляв, причина цієї антипатії така: першою дією в процесі зав’язування краватки є вузол, що має форму хреста, — а втім, хто не знає, як юдеї люблять хрест.

Сам Арон був одягнений у фрак без кишень, який застібався таким чином, що права пола накривала ліву. Фасон доповнювали глибокий розріз, два ґудзики позаду та шовковий чорний пояс. Ювелір носив шикарний дорогий капелюх а-ля «гамбург» з твердого фетру — не тільки без заломів, а й без ум’ятин від пальців. Словом, це був франт, якому в хасидизмі подобалася здебільшого його оболонка, а не суть. Рекару було байдуже, а Глузмана це дратувало. На прикладі Вайса і Глузмана Ален бачив розвиток теми: «Два євреї: бідний і багатий». Як меломан він згадав відповідну «Картинку з виставки» Мусоргського. Свого часу Рекар виявив, що перелік цих тем у мистецтві і літературі доволі розлогий: «щасливчик і невдаха», «товстий і тонкий», «принц і жебрак». Ален доповнив би його таким: «лівий і правий».

Глузман тяжів до соціалістичних ідей. Арона, як затятого буржуа, на цьому ґрунті варто було тільки зачепити, щоб отримати лекцію тривалістю в годину.

— Капіталізм тільки тому найбільш економічний й ефективний, що найбільш моральний, — поважно повчав співрозмовників Арон. — Саме євреї вірять у те, що багатство й успіх від Всевишнього, що це — не привід для сорому, а знак благословення. А тому так часто бували й самі багатими. У наші дні більшість євреїв не вірить у те, що завзята праця і підприємницький ризик — кращий шлях одержати Боже благословення. Можливо, тому що зовсім не вірить Йому.

Давид, відчувши у словах Вайса шпильку на свою адресу, відповів:

– Євреї глибоко поважали правосуддя і рівність перед законом як бідного, так і багатого. Я ціную хасидизм у душі, а не про людське око. Не шкідливо перейнятися законами Шаббата тому, хто не уявляє собі суботи без поїздки на машині і увімкненого телевізора.

Потім в Алена і Ані відбулася з її матір’ю зустріч, яка майже вивітрилася з його пам’яті. У Рекара був добрий нюх щодо фінансів, а саме це найбільше цікавило жінок. Мадам Курилець зауважила, що непогано було б відкрити в Умані аптеку — для початку. Потім виникла б можливість розширити бізнес, створивши агенцію з медичного туризму. Буцімто місцевий професор, фахівець з кардіології Святослав Браславець брався зцілювати серйозні недуги за копійчаний гонорар. Ален не підтримав ці задуми, зваживши «за» і «проти». Він не мав упевненості в тому, що йому потрібен цей аптечний проект.

Аня складала речі у валізу з огидним осадом на душі. Париж повернувся до неї своїм гіршим боком. Справедливо було б сказати: залишив її на бобах. Відразу кілька прикрих подій, що сталися з нею, могли будь-кого звалити з ніг: розрив з коханим, втрата житла і вимушений пошук роботи за фахом, хоча попереду був ще один іспит. Думка про повернення до Сен-Дізьє, цього похмурого містечка, де інтернет служив за найбільшу розвагу, стала для мадам Фужерон нав’язливою, як суїцид. Але діватися було нікуди. Її чекала осоружна оселя Едмона, де замість кислої капусти з льоху витягали голівки м’якого білого сиру і діжки червоного сухого. На крайній випадок це було не так уже й погано. Щоправда, Ані доведеться знову відчути стосовно себе гостру заздрість свекрухи. Це була заздрість старої жінки, яка довгі роки присвятила дріб’язковим домашнім клопотам і ніколи не насмілювалася думати про щось більше. А от Аня твердо намірилася, всупереч обставинам, власноруч створити зі свого життя кіноказку.

Утім тієї величезної енергетики, з якою українка взялася за справу, вже не було. Забракло дикунської самовпевненості. Зникло відчуття непідвладності стереотипам й ідолам, якими жили люди цієї країни. Зрештою, залишалася можливість обрати за ідола саму себе, задовольняти свої нестримні бажання і вважати єдино правильним життям — власне життя. Але поступово Аня навчилася розрізняти у веселковому сяйві свого нового буття окремі кольори. Справді, спочатку для неї були головними повсякчасні, побутові цінності. Потім настала пора подбати про ринкові правила гри: за логікою торгівлі, свою молодість, вроду і знання можна було обміняти на щось інше. В цю гру Аня вступила досить швидко. Тепер, з врахуванням останнього досвіду, до жінки прийшло усвідомлення того, що й такий обмін — ще не все, чого варто добиватися.

Існував вищий ступінь успіху, коли людина, займаючи певне місце в суспільстві, уособлювала собою цінності-символи. Вони не визначалися ні попередніми здобутками, ні просуванням у морі житейських проблем, ні кар’єрними щаблями. Цінності-символи залежали від чогось нематеріального, узгоджувалися з певним зведенням правил і нагромаджувались у напрямі відповідної сукупності образів. Багато чого для того, щоб зайняти гідне місце в суспільстві, мадам Фужерон не вистачало. Скажімо, для неї був неприйнятним менталітет француженки. В її генеалогічному древі годі було шукати шляхетних предків. На відміну від тутешніх людей, Аня говорила про свою Батьківщину доволі обережно, без завищеної самооцінки. Отже, існував такий ступінь успіху, який для неї був недосяжним. «Поки що», — говорила ця жінка собі, а тим часом вона ледь не зірвалась у прірву.

Добре, що Сильвіо вкотре виявив дивовижну інтуїцію і зумів в останню хвилину підхопити на руки свою безсилу белла донну. Минулої ночі італієць зателефонував і запропонував зустрітися в Сен-Дізьє. Мовляв, є гарний варіант купівлі будинку. За словами синьйора Конті, цей дім розташовувався всього за двісті метрів від центрального шосе, яким можна було за дві години дістатися Парижа. Будівлю спорудили тринадцять років тому для колись відомої піаністки із Санкт-Петербурга. Там облаштували цілком сучасну квартиру на двох рівнях площею приблизно сто квадратних метрів. Три кімнати, великий хол, кухня, дві ванні кімнати, гараж, паркінг. Перед будинком — чимала галявина в оточенні ягідних кущів. Сильвіо, за його словами, було б не шкода викласти за таку фортецю сто тисяч євро.

Цей Едем влаштовував неаполітанця настільки, наскільки майбутня власниця буде готовою прийняти його як співмешканця, «родича» чи то покровителя на всі часи і випадки.

«Звичайно, мій казанова матиме всі ці словесні брязкальця», — думала Аня. Матиме, допоки в