Читати книгу - "Таврований"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вони підняли Семена Васильовича на ноги. У того круги ходили перед очима. Але він продовжував стояти.
Молоді хлопці стали в коло біля нього. Один легенько штовхнув його в протилежну сторону. Інший наніс удар. Пустили по колу. Били доти, поки Семен Васильович знепритомнів і впав на підлогу.
— Віддав кінці? — Сказав один з них.
— І фіг з ним. Не вистачало, щоб всяка контра била наших співробітників, — вимовив другий.
— Очухається, — додав третій.
Він нахилився, професійним рухом доторкнувся до руки.
— Прощупується, — сказав.
— Давай доб'ємо, — запропонував другий. — Сім бід, одна відповідь.
— Залиште, — попросив їх Малишев.
— Він тебе міг вбити! — Вимовив другий.
— Залиште його у спокої. Хороший могорич наберу, — затулив собою комісара Анатолій Іванович.
Хлопці відтягнули заарештованого в камеру. Кинули прямо на підлогу. Охоронець закрив масивні залізні двері.
Співкамерники підняли Руднєва, поклали на нари. Він не подавав ознак життя.
У страху ті тихенько розповзлися на свої місця.
11Руднєв отямився через кілька днів. Літній рудий чоловік, схожий на Ісуса Христа, насильно відкривав йому рот і пхав туди ложку з баландою.
— Ще одну. Давай, ще одну, — повторював він.
Семен Васильович оглянув переповнену камеру, вдихнув сморід немитих людських тіл і їдкий запах параші. Над ним схилилося неголене чоловіче обличчя.
Він дивився в темні очі і намагався згадати цього чоловіка. До болю знайомого. Де він його бачив? Нарешті, згадав: батюшка Никодим.
— Живий, — посміхнувся святий отець.
— Що зі мною? — Прошепотів ледве чутно.
— Кілька днів тому тебе притягли з допиту. Думав, відразу на той світ підеш. Здоров'я відмінне. Дай Бог, виживеш.
Семен Васильович знову знепритомнів. Неголене обличчя батюшки Никодима спливло від нього. Коли повернувся з мороку, чоловік продовжував клопотати біля нар.
— Жаль, — пояснював комусь. — Дружина, двоє діточок. Полковий комісар.
— Сволота! Вони всі — тварі продажні, — говорив чоловік, який сидів на підлозі, притулившись до стіни.
Цю розмову Семен Васильович слухав здалеку, вона не викликала у нього ніяких емоцій. На них у нього просто не було сил. Він почував страшну слабкість, голод і спрагу.
Незадоволений Віталій продовжував:
— З ложечки годуєш. Годуй, годуй. Швидше на той світ відправлять.
Іван Васильович додав:
— Не розумію тебе, святий отець. Це влада сатани. Вона порушує заповідь Христа: «Не убий!». А ти годуєш.
— Вони святі храми осквернили. Дзвони з церков познімали, — продовжував Віталій.
— У нього є й така заповідь: «Якщо тебе вдарили в праву щоку, підставляй ліву». Ісус Христос вчить нас прощати ближнього свого. Ставитися до нього так, як до себе самого, — пояснив отець Никодим.
Семена Васильовича мучив жар. Здається, все його тіло горіло.
— Води, — прошепотів.
— Пий, — притулив до губ алюмінієву кружку святий отець.
Коли Семен Васильович втамував спрагу, отець Никодим порився в кишенях, дістав маленький чорний шматочок черствого хліба. Семен Васильович його довго і ретельно жував, потім через силу проковтнув.
— Тобі пощастило, комісар, — сказав колишній суддя Іван Васильович.
Він старався служити тільки закону і сам потрапив до в'язниці.
— При царі не можна було засудити невинну людину. А зараз всіх підряд за грати кидають. Хіба це правосуддя?! — Продовжив Іван Васильович.
— Невинного за грати! — одразу підтримав слова судді Віталій.
— Хто захистить бідну невинну людину? — Пролунав голос.
— Тільки закон може захистити. Справжнє правосуддя, — пояснив колишній суддя.
Семен Васильович слухав розмови і мовчав. Раніше, ще кілька тижнів тому, він би обурився, а зараз думав, що це все-таки відповідає дійсності.
— Все почалося з того, що вони незаконно взяли владу. Збройним повстанням. Переворотом, — продовжив суддя.
— Скажи, комісар. Навіщо треба було затівати збройне повстання? — Запитав Віталій.
— Як навіщо? — Не втримався Руднєв. — Щоб взяти владу. Повалити устрій поміщиків і капіталістів, які експлуатували простих громадян.
— Для цього треба було провести в Думу більшовиків. Взяти владу законним шляхом. Тоді, напевно, ми не сиділи б тут без суду і слідства, — зауважив Іван Васильович.
В очах Руднєва попливло. Його слабкий організм не витримав. Він знепритомнів. Отямився з гострою, як вістря клинка, думкою: «Може, вони мають рацію. Владу треба було брати не силою, а розумом, з дотриманням існуючих законів. Тоді б не поклали стільки своїх співвітчизників». Він згадав торжество, з яким вони йшли на Зимовий. З ризиком для життя. А, може, треба було спочатку подумати, до чого це призведе.
До нього долинув невдоволений голос Віталія:
— Що мовчиш, комісаре?
— Хіба могли ми припустити, що все так обернеться. Мріяли про торжество справедливості, свободи та рівності. Але поки ми воювали, до влади прийшли негідники без сорому і совісті. Їм наплювати на честь і закони. У них на першому плані своє власне благополуччя.
Дзвякнули ключі, відкрився засув.
— Сьогодні моя черга нести парашу, — підхопився з бетонної підлоги Коля Ковальов.
Інший чоловік вирвав її у нього.
— Ні, моя.
Іван Васильович перегородив дорогу чоловікові:
— Моя черга нести. І я поступаюся Колі.
Юнак схопив парашу і вискочив з камери…
Семена Васильовича не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таврований», після закриття браузера.