Читати книгу - "Таврований"

— Батько у нього бідний селянин. Він Зимовий брав. А це що?

Семен Васильович мовчав.

— Я у тебе питаю: що це?!

— Партійне стягнення.

— Ти ще в студентські роки був ворогом народу. Разом з Троцьким намагався влаштувати переворот.

Семен Васильович поважав Троцького, ставив його на друге місце після Леніна. Лев Давидович піднімав народ проти експлуататорів ще до приїзду Ілліча своїми полум'яними запальними промовами. І реально готувався до революції. У роки громадянської війни він не вилазив з бронепоїзда. З 1918 по 1925 рік був наркомом по військових і морських справах і головою Революційної військової ради РРФСР, потім СРСР. Колесив по країні. Піднімав бойовий дух у військах. Наводив дисципліну і порядок. Під його безпосереднім керівництвом створювалася Робітничо-Селянська Червона Армія.

Після смерті Володимира Ілліча ця людина, котра свято вірила в торжество комунізму, стала прапором опозиції. Троцький не боявся говорити правду в країні, яка йшла до знищення інакомислення, де затверджувалося гасло: або ти з нами, або ти проти нас. Іншого не давалося.

Лев Давидович не міг опуститися до підкилимної боротьби, яка процвітала в політбюро партії. На засіданнях читав романи. А даремно. Він так і не зрозумів, що воювати можна не тільки у відкритій сутичці з ворогом, захищати завоювання революції на великих площах, виступаючи з полум'яними промовами. Не менш важливо вести апаратну гру, знищувати противника з посмішкою на обличчі хитро продуманими комбінаціями.

Але студентські переконання Руднєва прямого відношення до опозиційної діяльності Льва Давидовича не мали. Він був у числі тієї величезної ніким не організованої маси людей, яка вважала, що треба керуватися здоровим глуздом. Соціалізм і комунізм добре. Але це буде не відразу. А сьогодні треба нагодувати і напоїти людей, одягнути і взути їх, дати житло, можливість отримати освіту, розвинути нахили та здібності.

Цей рух віднесли до правої опозиції, до якої Троцький не мав відношення. Він на перше місце ставив комунізм, належав до лівої опозиції. З ідейних міркувань не хотів приєднуватися до правої, що могло б його привести до перемоги в політичній боротьбі.

— Анатолію Івановичу, ви не розумієтеся в елементарних речах. Лев Давидович не відносився до правої опозиції, що йому намагаються приписати.

— Це не має істотного значення. Все одно ви йшли проти лінії партії, що переслідується кримінальним кодексом.

— Я йшов по лінії здорового глузду. Що вже сьогодні людей треба нагодувати і напоїти, взути і одягнути їх, надати їм житло… Це переслідується кримінальним кодексом?!

Малишев почухав перенісся. Поправив спадаюче на лоб довге волосся.

— Рудньов, ти не заб'єш мені голову заумними промовами. Доведеться відповідати за законом.

Порився в паперах, дістав невеличку книгу. Кримінальний кодекс. Показав Семену Васильовичу.

— Ти розумієш, Рудньов, що це означає для тебе? Ні, не розумієш. Тоді скажу: 58 стаття, розстріл.

— У чому мене звинувачують? — Запитав Семен Васильович.

— Розповідай, з якою метою ти завалив політроботу в Де-Кастрінському укріпрайоні, підозрюваний Рудньов.

— Хіба за розвал нагороджують орденами?

— Такі ж, як ти, і нагороджували. І за свою опозиційну діяльність в академії не відкрутишся.

Руднєв нічого не відповів.

— Що мовчиш, Рудньов? Крити нічим?

Малишев дістав зі столу кілька листочків паперу, вмочив ручку в чорнило, запитав:

— Будемо писати протокол?

— Про що?!

— Про створення право-троцькістської організації, про диверсійну діяльність з метою повалення існуючого ладу, може, навіть, про шпигунство на користь японців. У всьому докладно розберемося.

— Якщо я створив право-троцькістську організацію, як ви говорите, повинні бути її списки, протоколи засідань та інші документи.

Малишев здивовано підняв брови, важким поглядом подивився на нього.

— Дивися, який розумний. Будуть тобі і люди і документи. Все буде.

— Ніколи не займався шпигунством. І ви не в змозі пред'явити мені жодного доказу.

— Ніколи мені дискутувати з тобою, розумник. Давай писати протокол.

— Нема про що писати.

— Зізнавайся. Не то пошкодуєш, що мати на цей світ народила.

— Який абсурд, яка ганьба! Анатолій Іванович! Ти нормальна людина. Поет у душі.

— Звідки взяв? Я не поет, а слідчий особового відділу фронту.

— Як життя прожити збираєшся, слідчий? Ці безневинні люди, яких ви відправляєте на той світ, до кінця днів твоїх стоятимуть в очах. У власному будинку ти не знайдеш спокою. Єдине, що тобі допоможе трохи забутися, горілка. Але й вона не врятує.

Малишев встав зі стільця. З усього маху вдарив Семена Васильовича трохи вище перенісся. Він звалився разом зі стільцем на бетонну підлогу. Кілька хвилин лежав нерухомо. З носа потекла кров. Слідчий не поспішав йому на допомогу. Чекав, поки підслідний прийде до тями і підніметься сам.

Руднєв насилу піднявся на ноги. Постояв, похитуючись.

Малишев вже заповнював «шапку» протоколу, лише зрідка поглядаючи на Руднєва.

Полковий комісар в числі інших занять ще в юності захоплювався боротьбою. Він постійно тримав себе в хорошій спортивній формі.

Дивився на верхівку голови слідчого, на русяве волосся.

— Хто дав тобі право піднімати руку на комісара? — Запитав.

Слідчий не відповів.

«Як він сміє так зі мною поводитися?!» — обурився Руднєв. Він відчув себе, як під час атаки. Почуття гніву, невгамовне бажання перемогти ворога.

Зібравши останні сили, різкими рухами завдав головою удар в живіт слідчого. Той не встиг відреагувати і ухилитися, звалився на підлогу.

Так вони і лежали разом, поки в приміщення не заскочив охоронець. Він покликав підкріплення. Незабаром