Читати книгу - "Кривоклят"

рахувати й обраховувати, хотіли б мати все належним чином описаним, зазначеним на графіку, зваженим і зміряним; перед отриманням дару їм хотілося б знати, скільки він коштує, — як не у дзвінкій монеті, то бодай у якихось одиницях. А якщо вже не можуть, якщо це нездійсненне, то принаймні хотіли б дар якось описати, але описати дар витвору мистецтва неможливо, казав я Цеєтмаєрові, казав дедалі голосніше, обурений цією неможливістю, неможливістю описати, підвищував голос, я пробував багаторазово, це неможливо, Неможливо, погодився Цеєтмаєр значно тихіше й на мить відхилив від себе підставку з рисунком, поглянув на мене, повторив, що неможливо, після чого повернувся до рисування, Авжеж, погодився я, це нездійсненне, можливо, трапляється воно з надзвичайно здібними людьми, нечасто, у мить натхнення, але дар не лише призначений їм і не тільки їм дається, дар призначений і даний усім без винятку, красномовним і німим, проте його неможливо замкнути в жодних словах, він пропливає десь за словами, з книжками, з літературою легше, але музика та живопис — невербальні, вів далі я, ми можемо сказати, що в «Крейцеровій сонаті» чуємо галоп коня або рухи засапаної людини, що забігає до зруйнованого, спаленого будинку, заходить до чергових кімнат на першому поверсі, мчить сходами з розбитою балюстрадою, ми можемо сказати, що чуємо поспіх і якусь драму, але цього мало, цього все ще мало, зрештою, для одного це буде галоп утечі, для іншого — галоп гонитви, без сенсу, крикнув я, Без сенсу, значно тихіше погодився зі мною Цеєтмаєр, Натомість у живописі, доводив я, так само погано чи, можливо, ще гірше будь-яка спроба описати те, що отримуєш від твору, заздалегідь приречена на провал, є пародією того, що отримуєш, одразу ж небезпечно скочується в якийсь просто нестерпний кітч, який жодним чином не пов’язаний зі шляхетністю твору, що шляхетнішим і досконалішим є твір, то опис дару через контраст стає більш кітчуватим і недосконалим. Я противник смертної кари, мовив я згодом, на що Цеєтмаєр уклонився й відповів: Це дуже мило з вашого боку, пане Кривокляте, оскільки, як я зрозумів, смертна кара в певному сенсі особисто стосувалася його, могла стосуватися його особисто, якби багато років тому його судили в країні, де практикується смертна кара, і якби, певна річ, його все-таки не визнали психічно хворим; Я противник смертної кари, вів далі я, але за описи того, що витвір мистецтва комусь дав, я розстрілював би на місці, за ще теплим, сказати б, пером чи ручкою, розстрілював, здирав шкіру, четвертував і роздирав кіньми за всі ці: Що вносить у наше життя прекрасна, бурхлива кольорова пляма ван Гога? Чим збагачує наше існування містерія світла в де ля Тура[26]? Що каже нам про світ витончена ідилічність полотен Ренуара? Нічого не каже нам про світ жодне з полотен Ренуара, полотна Ренуара є образою світу, а єдине, що вони нам кажуть, — це те, що люди, геть позбавлені смаку й здатності бачити, теж інколи щось ліплять собі в голові й проливають чи, точніше, випльовують на полотно, після чого люди, так само, як і вони, позбавлені смаку й здатності бачити, наполягатимуть, що саме таким і є світ — як суміш полуничної солодкавості зі зливками з фарбового заводу та безладно розкиданими шматками сала, однак дамо спокій Ренуару, отже, те, що ван Гог і де ля Тур роблять із нами, неможливо описати. Оскільки інколи можна описати вплив другорядних творів другорядних художників, остільки шедеври проникають у нас поза словами, під словами, над словами, а те, що вони по собі залишають, береться з іншого виміру, немовби якийсь шестивимірний усесвіт зронив на нас шестивимірне тіло, а ми намагалися описати його нашою тривимірною системою, не відчуваючи, що обтесуємо його сокирою, що з трьох відрубаних вимірів цебенять струмені крові. І в цьому полягає вся драма, казав я Цеєтмаєрові, який уважно дивився на мене своїми надприродно великими й неприродно світлими очима: якщо щось неможливо описати, то, навіть якби воно існувало, його не існує; те, що неможливо нікому показати, на що неможливо вказати пальцем і сказати це, втрачає в наших очах не тільки вартість, а й узагалі існування, тією мірою, що ми починаємо, врешті-решт, сумніватися, чи нам приділено дар, чи щось таке, як дар, узагалі можливе. Крім того, слід додати, що всі, майже всі навколо ставлять під сумнів існування дару, ставлять під сумнів, можливо, не саме так зване спілкування з мистецтвом, а тільки безпечне спілкування, поверхове оглядання мистецтва, як лева з-за міцних залізних ґрат, оглядання, що є за своєю суттю цілковитим відмежуванням, натомість справжнє спілкування з мистецтвом, перейнятість ним, прийняття його в себе вони викорінюють, зневажають, називають або розхлябаністю, або істерією, або божевіллям, а тому мусять також поставити під сумнів, з усією силою поставити під сумнів існування дару, через що той, хто дар навіть відчув, тепер починає його соромитися, починає вважати його химерою і симптомом хвороби, стрімкою стежкою вниз, углиб безумства, вдає перед самим собою, що зовсім жодного дару не отримав, ба більше, готовий вступати в публічні дискусії й твердити, що дар — це вигадка якихось маніяків. Перед лицем цієї вельми поширеної аберації відходила на задній план решта проблем, зокрема те, що, своєю чергою, було особливо образливим для Цеєтмаєра, у чому Цеєтмаєр знаходив найбільше страждання, що породжувало в Цеєтмаєрові цеєтмаєрівський розпач: доморосла, нічим не обґрунтована психологізація журналістів, цього племені розумових злочинців, спеціалістів із нічого, людей, які не отримали жодного конкретного знання в жодній конкретній царині, але почуваються вповноваженими, ба більше, вважають своїм обов’язком публікувати свою думку на кожну тему, що стосується будь-якої царини; якщо тільки якась тема існує, вони переконані, що повинні про неї висловитися, а що більше ця тема вимагає специфічного знання зі специфічної галузі, то з більшою охотою вони висловлюються, не звертаючись до жодного знання, навпаки, це знання навмисне відкидаючи, ізолюючись від нього, тому що воно вплинуло б на їхню так звану думку. Якщо ж існує царина, у безоднях якої журналісти досягають успіхів і на тему якої висловлюються з найбільшою охотою, то це, звісно, психологія; немає, здається, більш відразливої психологізації, ніж психологізація журналістів, немає психологізації такої тупої, приземленої та віддаленої від справжньої психологічної науки, як психологізація журналістів, яку журналісти про людське око майже завжди супроводжують знаками запитання, не тому, що сумніваються у своїй психологічній інтуїції, а тому, що припущення без знака запитання могло б за певного збігу несприятливих обставин призвести до виплати