Читати книгу - "Кривоклят"

тим більше того, можливо, менш популярного, але для мене найдосконалішого, який висить у Луврі і який, зрештою, думаю, що можу це нині визнати, був моєю первісною ціллю, нереалізованою з різних причин, здебільшого через докладний контроль біля входу на експозицію, хоч якби я міг вибирати, якби мав розкіш такого вибору, я точно хотів би облити автопортрет із Лувру, а не той зі Старої пінакотеки, навіть якщо він менш відомий за нього, однак усе це, казав я, несуттєві справи, важливішим є щось зовсім інше, отже, уявіть собі всі, пане суддя Трнкочі, пане прокуроре Ланґманне, що ви втрачаєте автопортрет Дюрера, будь-який, що ще вчора ви лягли в ліжко, навіть, можливо, і не думаючи про жоден з автопортретів Дюрера, але на підкірці тримаючи, що вони висять десь у безпеці — на стіні в Луврі, Прадо чи Старій пінакотеці, що завжди, якби ви цього потребували, можете сісти в автомобіль або літак і зустрітися з ним особисто, однак вранці ви прокидаєтеся, тільки щоб дізнатися, що автопортрет Дюрера — все одно який — перестав існувати, його немає, його не існує у фізичному сенсі, і хоча можна тішитися, що він існує в колективній пам’яті всіх, хто його бачив, що він був у них записаний, це існування лише біологічне, існування в оманливій пам’яті представників виду homo sapiens, які живуть зазвичай до сімдесяти-вісімдесяти років, і тільки такою є довговічність носія пам’яті, до того ж цей носій нікому не здатен переказати ту картину далі, нікому не здатен її розповісти, а тому вона помре разом із ним. Можна також, вів далі я тоді в залі судових засідань, а також тоді, коли розповідав це ще раз, переповідаючи слово за словом Цеєтмаєрові, можна також плекати ілюзію, що цей конкретний, уже неіснуючий автопортрет Дюрера, як усі автопортрети Дюрера, був багато разів репродукований, тому всі матимуть змогу зустрітися з його ідеальним відбитком, але це брехня, жодна паперова й цифрова репродукція, жодна мальована від руки копія, хоч би й намальована найкращим копіїстом, не витримує порівняння із шедевром в оригіналі, і ніколи не дозволяйте себе переконати, пане суддя Трнкочі й пане прокуроре Ланґманне й решта панове, що насправді все якось інакше, ні, ви лягали спати з автопортретом Дюрера, а прокидаєтеся без автопортрета Дюрера, і хоч вам може здаватися, що це незначна зміна, яка не впливає на ваше життя, насправді це фундаментальна зміна, оскільки це не лише ваша втрата, а величезна, непередбачувана сума втрат усього людства, кожна людина, зокрема, втратила автопортрет Дюрера, незворотно, навіть якщо не знала про його існування, тієї самої ночі втратила його праля на березі Брахмапутри, немовля з пологового будинку в Джибуті й пенсіонерка з Вісконсину, а тому, якщо ви кажете про втрати такої-то суми в німецьких марках, то помножте цю втрату на кількість людей на Землі, пам’ятаючи, що кожен із них утратив автопортрет Дюрера незворотно, що це непоправна втрата й навіть віднайдення зниклого автопортрета Рембрандта її не пом’якшить, навіть поява десяти геніальних автопортретів, намальованих якимось молодим генієм у Ріо-де-Жанейро чи під Бухарестом, не компенсує людству втрату автопортрета Дюрера, так само як здибанка з якоюсь милою особою і з’ясування через годину, що ви далекі родичі, не поверне життя іншій двоюрідній сестрі, яка багато-багато років тому отруїлася через кохання, випивши склянку препарату для чищення труб Der Zauberer, і на похороні якої ви мало не зомліли від розпачу, намагаючись до кінця не виказати, що чудово знаєте, кого вона кохала й через кого отруїлася, і на її похороні ви трималися якнайдалі від труни, а задушливий запах лілії в тій кімнаті, у тій кімнаті з низьким склепінням і побіленими стінами, так вам докучав, що ви донині не можете витримати не лише запаху лілій, а й самого їхнього вигляду, особливо білих лілій, якими була заставлена та кімната навколо невеличкої білої труни, що стояла на прямих хрестовинах із неструганих дощок. Немає автопортрета Дюрера, немає двоюрідної сестри — і не буде вже ніколи, промовляв я в залі судових засідань і переповів ще раз Цеєтмаєрові, який знову піднявся на подушках і повідомив тільки це: Все, крім смерті, є фарсом, за словами Цеєтмаєра. Авжеж, повторив я за Цеєтмаєром, усе, крім смерті, є фарсом, але це стосується смерті людини так само, як і смерті витвору мистецтва, зрештою, судді Трнкочі й прокурора Ланґманна стосується вже, мабуть, у найбезпосередніший спосіб, бо це був мій перший процес, тридцять три, ні, тридцять сім років тому, судді Трнкочі, вочевидь, було добряче за шістдесят, а можливо, і за сімдесят, а Ланґманн, прокурор Ланґманн міг бути молодшим, певна річ, не лише в тілесному сенсі, а й у духовному, шари жиру на тілі прокурора Ланґманна точно відповідали б шарам тіла на його душі, і мені не здається, що він міг прожити наступні тридцять сім років, щиро кажучи, я вважаю, що він не прожив навіть і наступні десять, я наважився б навіть припустити, що суддя Трнкочі, хоч і значно за нього старший, міг би його пережити, хоча тепер це й не так важливо, бо обидва вони, вочевидь, померли, до того ж давно, тому не можуть зрозуміти моєї аргументації, так само як і тоді її не зрозуміли, хоч іще були живі, але, попри радості від життя, попри користування життям, не могли зрозуміти, що означає припинити існувати, не могли зрозуміти бодай дещиці широкої проблематики остаточного неіснування — чи то людини, чи то твору. Ні суддя Трнкочі, ні прокурор Ланґманн, які мали визначити мою провину, не змогли, попри мої спроби їм допомогти, попри терплячі пояснення, роз’яснення, теорії, які вони інколи, мушу їм віддати належне, намагалися вислухати і які намагалися зрозуміти, отже, вони не зуміли зважити світ без автопортретів Дюрера — мюнхенського, паризького та мадридського. Можливо, вони не зуміли навіть зважити, що могли від них отримати, що люди взагалі безперервно отримують від шедеврів, наскільки, певна річ, здатні до них відкритися. Ці нематеріальність, незримість, незлічимість дару є, зрештою, однією з найбільших проблем, казав я Цеєтмаєрові, а Цеєтмаєр підтакував, люди вдають, що не люблять математику, люди охоче розповідають про своїх абсолютно нестерпних учителів математики в початковій і середній школі, розповідають про муки під час зубріння таблички множення, про страждання над алгеброю, стереометрією, про муки піднесення до степеня та дробу, насправді ж вони полюбляють рахувати, навіть якщо помиляються, навіть якщо плутають колонки в стовпчиках, навіть якщо забули формулу площі круга, вони обожнюють