Читати книгу - "Роза Вітрів"

п’ятирічку. Він ніколи особливо не старався, у ньому не було тієї весняної тремтливості чи то від шаленої закоханості, чи то від страху бути відторгненим. А мені хотілося тієї єдності душ, про яку пишуть у трактатах з Тантри і перших віршах, а не добре відрепе-тируваної гри. Але то таке.

Запалила ще святкову сандалову паличку з Індії, яку подарували невідомі кришнаїти. Це найпрекрасніший запах, що мені випадало чути.

Спостерігала, як зносяться завитки диму. Сама себе журила.

Ну, Розо, ти доросла, вільна, популярна, розумна, талановита, вродлива, незалежна. Є люди, що тобі заздрять. Є ті, хто тебе обожнює і ненавидить. Ти їх не знаєш, і в очі бачити не хочеш, але вони існують. Тобі спочатку не могли пробачити Єжи, потім успіхи в творчості. Ти така щаслива! Як вважати про людське око... Така благополучна! І сидиш, дурбецало, п’єш на самоті.

Кудись тікати! Кудись тікати — зіпнулась я! Бігти світ за роги! Так далі не можна. Я вгрузну у спогадах і випивці.

На годиннику друга ночі. Вихором жбурнула до наплічника найнеобхідніше. Одягла майку і теплий светр, свої єдині джинси. Набрала номер, не дозволяючи собі думати, не впускаючи до дій жодного сумніву.

— Антоне. Ти спиш? Ти можеш мене відвезти на вокзал? Так. Зараз. Ні, нічого не сталося. Так, я знаю, котра година. Так. Просто зараз. Так. Чекаю.

Антон був зовсім не радий мене чути. Він спав. Відказав злим голосом. Але, сподіваюся, йому цікаво, що мені бахнуло в голову,— і він приїде. І я встигну на котрийсь із поїздів до Львова.

Антон прикотив за півтори години. Я саме допила коньяк. Він віз мене мовчки, час від часу позіхаючи в долоню.

Біс мене знає, чому я розбудила його і примусила бути моїм безкоштовним таксистом. Можливо, я чекала, що він вибачиться і пояснить свою поведінку. Або ж я хотіла йому щось сказати, але так і не намацала язиком жодного слова. І просто сумно дивилася у вікно, почуваючись цілковитим непорозумінням.

— Ти зовсім п’яна! — тільки й рявкнув він спересердя, а я кепкуючись, приховуючи всю незручність, намагалася вивалити ноги на бардачок в машині, а потім спробувала притулитися до Антонового плеча. Але він не відреагував жодним чином.

«Холодно, Ато, холодно. Іду до тебе» — надіслала я sms.

18

І ось мої любі вулиці, мій трамвай. Моє львівське щастя.

Ата — мені найближча подруга.

Її однокімнатна квартира розмістилася на горищі, майже за безцінь куплена. Зате ремонт обійшовся у добру копійку, забрав усю її долю від продажу батьківської хати. Але то така вже наша була спільна мрія, яку їй судилося здійснити. Дизайн помешкання ми розробляли власноруч, якщо це можна назвати дизайном: ліпили усе на власний смак та розсуд.

— Прошу пані до корита! — я почула її сміх навіть раніше, ніж побачила її саму.

На порозі, обіймаючи дивні червоні двері з виразними патьоками фарби, стояла моя навіжена Ата у довгій футболці «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями», у пухнастих капцях-кроликах і свіжою сигаретою в руці. Ми обійнялися.

— Їсти будеш? — спитала Ата. Я відмовилася, бо знала, що у неї немає ніякої їжі.

Квартира Ати трішки брудна, аскетична, але водночас затишна. У спальні стояло широке пласке ліжко, де вона їла, спала, дивилася кіно і працювала. Підлога тут була з підігрівом, тому Ата розсудила не купувати стільців.

Стіни голі — лише де-не-де фотографії з подорожей, приліплених на скотч, кілька моїх полотен, у кутку грандіозна дерев’яна фігура Будди. Що я дуже любила — то це проектор, завдяки якому можна було дивитися фільми, пускаючи зображення просто на білу стіну.

А ще найпрекраснішим телевізором тут була скляна стеля, де можна щоночі в’язнути у небі. А коли йшов дощ, ізслизав склом як сливовий компот, то це було майже те саме, що гроза у горах, коли ти в наметі і чуєш, безмаль відчуваєш власною шкірою, як вода струнами стікає стінками там, надворі.

Мені завжди думалося, що ми з Атою страшенно схожі, питання тут навіть не у зовнішності. Вона вища від мене на десять сантиметрів, фарбовано-руда й бешкетна. Рідко коли дивиться у вічі. Трохи заголосна. Трохи зарозуміла. Категорична й плутана. Занадто темпераментна й непевна. Оточення ж не знаходило у нас геть нічого спільного. Але. Майже всі дороги було пройдено нами разом, майже всі біди й радощі ділено між собою. Ми собі дивувалися — як можна уміти так довго мовчати разом і завжди знаходити теми, щоб побазікати.

Пили «Бехерівку» з льодом і корицею, заїдали апельсинами, чистячи їх, пускаючи ароматні цівки соку по сторонах світу, даючи апельсинам тріумфально розтікатися по руках. Дивилися на стелю. Я не знаю, як Ата може тут жити сама. Певно, так як і я. Складно і сумно. Роза боїться самоти і тиші, через це і навчилася співати. Ата так само.

Ата часто буває закордоном — вона являє собою інший вимір нашої прекрасної української богеми. Я гнию у своєму андеґраунді трохи знаменита з ілюзією потріб-ності. Ата ж вирвалась до Европи. Там — вона, з українським далі нікуди прізвищем, популярна і цікава, там — вона арт-гаузний мейнстрім. Тут, з українським далі нікуди прізвищем, невідома нікому. І питання навіть не у мірі таланту чи вдачі абощо.

Ата часто кликала мене жити й творити туди, в кращі степи. А