Читати книгу - "Сповідь суперниці"

була мені незнайома. Та це не завадило слугам радісно вітати мене за старою саксонською традицією, що походить іще від давніх патріархальних часів, коли пан і його люди були однією родиною. Принаймні, мої сакси виявляли напрочуд щиру прихильність, без тієї затурканості, угідливості, які мені так часто доводилося бачити в інших краях.

Я помітив Пенду, який пробирався до мене крізь натовп. Не зважаючи ні на кого, він відразу заговорив про справи: крам розпаковано й розкладено, коням відведено найліпші стійла, а про все інше подбала леді Ріган.

— Вона тямуща дівка, — скінчив розповідь мій супутник, вищої похвали жінці не знаючи.

«Тямуща дівка», як і годиться господині, стояла на ґанку. Вигляд мала такий, ніби ось-ось збиралася впасти без тями. Але поки я спішувався та підходив ближче, леді Ріган уже опанувала себе, навіть вимучила якусь подобу посмішки.

«Яка вона неприваблива», — сяйнула перша думка. А слідом: «Яка елегантна».

Удова мого молодшого брата була низенькою опасистою товстункою. Обличчя мала кругле, з грубими, майже чоловічими рисами, шкіру пористу, з хворобливим масним полиском. Справляли враження лише очі — виразні, темно-карі, майже чорні. Але вбрана була з витонченістю пані, яка звикла жити при дворі. Вбрання було темних жалобних тонів, як і годилося вдові, тільки на голові — шапочка з білого полотна, яка щільно обрамляла щоки та підборіддя, а поверх неї накинуте було запинало з м’якої чорної вовни, яке плавними складками спадало на плечі та спускалося на темний, майстерно пошитий одяг. Із прикрас — тільки застібка біля горла. Леді Ріган була вдягнена на саксонський манір, але як пані найшляхетнішої крові.

Вона прийняла в служниці закутий у кільця ріг і з поклоном простягла мені.

— За зустріч і ваше повернення додому, сере Едгаре.

Аби показати, що питво не отруєне, вона зробила традиційний ковток. Я ж із задоволенням допив рідний пінявий ель і пройшов у дім. Усю його центральну частину займала величезна зала. Підлога була глинобитна, але застелена свіжим очеретом. Посередині височіли двоє великих відкритих вогнищ на кам’яних подіумах. Вогонь у них було розведено, й дим підіймався до відкритих угорі душників. Сама зала була такої ширини, що поперечні крокви підпиралися різьбленими стовпами — це створювало враження, наче ми в храмі. На стінах під скатами покрівлі розташовувався ряд вікон із зачиненими віконницями, як і слід було холодної пори. Вздовж них тяглися галереї на підпорах, на які виходили двері з бічних покоїв і спалень.

Тут уже все приготували до мого приїзду. Стільниці зняли зі стін і встановили на поперечинах. Головний стіл у центрі на невеликому підвищенні було застелено скатертиною, а позаду стояло крісло для господаря — я впізнав батькове крісло з високою округлою вгорі спинкою. За ним побачив розвішений на стіні яскравий килим із тих, що я привіз зі Сходу.

Леді Ріган простежила за моїм поглядом і, схоже, зніяковіла.

— Я не мала права вішати його тут без вашого дозволу. Але коли розпаковувала крам, вирішила, що це для нього найкраще місце — і від кіптяви вогнищ далеко, і саме на видноті. Але якщо ви накажете прибрати, я виконаю вашу волю.

Та я не став нічого змінювати і якомога м’якше подякував їй. Вона, вдова, яка не народила дитини, почувалася ніби зайвою в домі, куди повернувся його справжній господар. За нашим саксонським звичаєм я повинен був виділити їй вдовину частку спадку, за нормандським — тільки повернути посаг. Та свій посаг вона перетворила на Гронвуд. Я не знав, як заговорити про це.

Ріган поводилася трохи нервово — то починала звично розпоряджатися, то раптом запитувала на все мого дозволу. Дізнавшись, що я хочу скупатися з дороги, мерщій відвела мене в бічну прибудову, де вже було заготовано балію, а на вогні грілися казани з водою. Дійсно завбачлива особа. За традицією, господиня мала мити гостя. Але я був і гість, і господар, а вона — пані, яка опинилася в ролі годованки. Тому ми не знали, як поводитися, поки я врешті-решт не роздягся й не сів у балію. І тут помітив, що Ріган стоїть у кутку, притискаючи до себе глека. Вона так дивилася на мене, що я зніяковів. І приховав збентеження за непристойною усмішечкою.

— Вам є на що подивитися, міледі?

Це було брутально. Ріган зашарілася.

— Я просто… ніколи не бачила такого дужого чоловіка.

Вона додала в балію духмяної води, і, не дивлячись на мене, почала намилювати шматину.

— З обличчя, сере, ви з Етельстаном дуже схожі, — неголосно заговорила вона за мить. — Щойно ви в’їхали на подвір’я і зняли шолом, мені навіть стало зле, так ви схожі. Але він завжди був таким хлопчиком, мій любий чоловік, — тихо-тихо додала вона.

Я мовчав. Сам пам’ятав, що Етельстан був слабким і хворобливим. А Ріган — міцна, здорова жінка. Чому ж вона не завагітніла від нього?

— Скільки років ви прожили з моїм братом?

— Три. І це були найкращі для мене роки.

Це казала жінка, життя якої до того минало при дворі знатних персон і, з чуток, повірниця й подруга імператриці Матильди. Отже, все це ніщо в порівнянні з життям у старому бурзі з хворим чоловіком і буркотливим свекром. І в голосі її вчувалася щирість.

Та я був циніком, і в мене зародилися певні підозри: я схожий на Етельстана, але здоровий та міцний, ще й став власником маєтку, який вона три роки вважала своїм. А у норманів існує звичай, за яким один із братів померлого повинен одружитися з його вдовою, якщо не хоче, щоб її спадок або вдовина частка пішли з сім’ї. Чи не розраховує на це Ріган? І щоб розставити все по місцях, я сказав, що заручений із кревною сестрою її колишньої пані, Бертрадою.

Я не зміг прослідкувати за реакцією жінки, оскільки Ріган якраз виливала на мене воду з цебра. Коли ж заговорила, голос її звучав майже весело, хоча й без належної пошани:

— О, ця принцеса. Всі казали, що вона неперевершена